— Це вона…
Нора торкнулася кришки, трошки посунувши дзеркало. Тепер перед нею була невеличка шухлядка — та сама, наповнена різними дрібничками. Вона ледь не плакала, торкаючись їх обережно, однієї за одною.
— О-о-ох… Боже мій, не можу повірити… Я думала, що загубила її назавжди…
Вона обережно посунула шухлядку на місце. Закрила скриньку. Музика припинилася, балерина зникла. Натомість тепер перед моїми очами з’явилася інша.
Вона обачно, аби не обпектися, відпила кави. Поморщилася. Мабуть, замовила перше, що потрапило на очі.
— Мені цю шкатулку привіз дядько… Я тоді ще зовсім маленькою була. Невдовзі я почала займатися балетом і закохалася в нього. Мама казала, що тато мріяв, аби я колись стала балериною. Жаль, я цього не пам’ятаю… Його дуже рано не стало, — вона зробила ще один ковток і продовжила, звертаючись радше до себе, ніж до мене: — Балетну школу я закінчила, але далі не пішла… Довга історія. Принаймні я спробувала, і це теж неабищо, правда? Врешті, усе склалося добре. Справді добре.
Вчергове ковтнувши напою, Нора знов поморщилася і відсунула його геть. Взяла до рук скриньку.
— То… Так просто? Я просто можу забрати її?
— Так, чому ні. Вона ж Ваша.
Вона ствердно кивнула.
— Де Ви її знайшли?
— Довга історія… В однієї бабусі, вона поїхала. Залишила по собі купу мотлоху. Загублені речі. Так мені сказали. Деякі з них вона, вочевидь, вважала важливим повернути.
— Чому ж цього не зробила сама?
— Не знаю. Може, не знала, як це зробити.
Нора знову кивнула.
— Дякую…
Потім з'явилася і дівчина, котра прийшла по квиток.
Саме такою я її собі і уявляла: замріяний погляд, вицвілі джинси.
Я запитала у неї лише про одне: чому вона не використала тоді квиток?
Ася (виявилося, що вона не любила, коли її звали Настею) розповіла.
— Словом, таке лише зі мною могло трапитися, — підсумувала вона. — І… Навіть не знаю… Я загубила квиток майже одразу. Так і не встигла подзвонити тому диваку… Чи варто робити це тепер?
Кав’ярня вже зачинялася, останні відвідувачі виходили під прохолодне світло зірок та шурхотіння лип у повітрі. Залишилися лише ми з Асею.
— Я не можу вирішити за тебе. Але чомусь же… Чомусь же цей квиточок знайшов дорогу до тебе. Можливо, це не просто так?
— Може бути…
Ми розійшлися, коли годинник на місцевій ратуші пробив десяту.
Усе поснуло.
34
— Іти теж! Агов! Чуєш?
Я розплющила очі. Годинник на ратуші показував північ.
Я ж лише моргнула…
— То ти звернеш на мене увагу, чи як?
До моїх ніг ластився кіт. Тобто Кіт.
Ну, принаймні це сон, і я точно знаю, що не заснула просто серед міста. Хороші новини.
— Що ти тут робиш? Ні… Що я тут роблю?
— Ох, і знову не думаєш, — Кіт невдоволено махнув хвостом.
— Я навіть не розумію, на що ти натякаєш.
— Тому що не думаєш.
— Уві сні особливо не подумаєш, — цей кіт починав виводити мене з рівноваги.
— Як скажеш, — муркнув він і стрибнув на лавку.
Вмостившись поруч, він знову заговорив:
— Цікаве у нас місто. Правда? — не дочекавшись відповіді, він продовжив: — Люди трапляються незвичайні. Коти. Двері, врешті-решт. Радіостанції. Хто зараз взагалі слухає радіо? А тут — бачиш, як вдало все виходить. Не просто слухають, а ще й потрібні люди.
Не погодитися з котом у цьому було важко. Я кивнула.
— Чому ти просто не позбулася всього бабиного мотлоху? Ну кому він потрібен… Жили б собі люди і далі, як раніше. А тепер що? Сиди думай, що з тим квитком робити. Сиди згадуй старого друга, коли у тебе самого проблем вище голови, та і той привид…
— То він справді привид?!
— Я ж нічого не стверджую… Я лише тебе питаю.
Кіт говорив саме таким голосом, яким зазвичай вимовляв своє протяжне «няв». Це було дивно.
— Не знаю. Можливо, вони їм були потрібні. Можливо, ті речі самі просилися до них. Можливо, ці люди були потрібні речам. Можливо, їм були потрібні зміни. Неважливо навіть, кому і які. Можливо… Вони були з тих, яким не знайдеш заміну. Можливо, і бабці ніякої не було, і взагалі… Усе це сон. Годі вже до мене говорити, Коте. Поводься пристойно. Для кота це не надто статусно — говорити з людьми.
Кіт вперше за вечір схвально кивнув.
— Тут ти права. Не котяча це справа… Та і кумекаєте ви довго, аби до вас говорити. Довше, ніж потрібно.