Він замовк, запала тиша. Лише чутно було, як вдалині їде потяг. Я і не знала, що тут недалеко є залізниця…
— А тобі зміни потрібні? — раптом озвався кіт.
— Ти ще говориш? Я думала, вже прийшов до тями.
— Подумай про це, про те, чому ти тут, і чому саме ти… Подумай і, можливо, згадаєш відповідь.
— І який в цьому сенс? Як можна згадати те, про що нічого не знаєш?
— І досі нічого не зрозуміла, — протягнув Кіт, зітхнувши.
— Це лише сон, — пробурмотіла вже я. — Нісенітний сон…
— А хіба сенс обов’язково має бути в усьому? Можливо, щось просто трапляється. І не треба шукати в цьому підводних течій. Хоча що ти від мене хочеш… Я всього лише кіт. Та і той — уві сні…
Він утупився в мене своїми жовтими очима. Згори за нами спостерігав кругленький, як пряник, місяць, таким самим котячим оком. Ось-ось величезний той кіт нагорі розплющить друге око, і на небі з’явиться другий місяць. Ось-ось…
— Ня-а-ав, — вимовив Кіт так, як сказала би це людина, і, зістрибнувши з лавки, сховався у заростях кущів неподалік.
Годинник на ратуші завмер. Завмерла і я.
35
— Ну що, як твої справи з кімнатою? Все вже почистила? Усе потрібне вже роздала?
Ми сиділи під тим самим кленом, де весь липень співав той безіменний юнак. У серпні до клена ніхто не приходив. Окрім нас — надто вже розкішну це дерево мало тінь, важко було встояти перед нею.
Я хитнула головою.
— Майже все. Але дещо ще лишилося. Найдовше прибирання в моєму житті, серйозно.
Саша мовчала. Незрозуміло було, чи вона почула мою відповідь і визнала її достатньо завершеною, аби не розвивати тему, чи просто пропустила її повз вуха, як із нею іноді траплялося. Найсмішніше було тоді, коли клієнти були тими, чиї слова ніби пролітали повз неї. Більшість із них, звичайно, вже звикли до такого, але вирази їхніх облич, коли Саша ніяк не реагувала на прохання зварити каву, були безцінними.
Я порушила мовчанку першою:
— Тобі часто сняться сни?
— Не те щоби, — миттю відповіла Саша. — Чесно, я постійно думаю про це. Завжди просто відключаюся, а далі — чорне провалля. Жодних снів. Взагалі. За все життя лише два чи три пам’ятаю… Це, мабуть, дивно?
— Та не надто. Гірше, коли сни сняться, а ти їх не розумієш.
— А потрібно їх розуміти?
— Навіть не знаю. Днями снився кіт. Двічі. Говорив, що я не думаю. І одразу — що думаю забагато, чи щось таке… Що не в усьому є сенс, — я мотнула головою, намагаючись позбутися самого відчуття сну, що приходило, коли я про нього згадувала. — Природно так говорив. Ніби все своє життя лише цим і займався.
— Не думаю, що в цьому є якийсь сенс. Це лише сон.
— Так і я про що. Кіт теж так сказав.
— Ну от, бачиш.
— Може, і ти мені зараз снишся, хтозна?
Саша, сміючись, захитала кучерявою головою:
— Це навряд чи! Я ж теж тебе бачу. Навіть усвідомлюю. Здається.
Ми помовчали.
— Пам'ятаєш, я хотіла дещо тобі віддати? — знову порушила тишу Саша.
Я ствердно кивнула. Це було мало не першого дня, коли я потрапила до кав'ярні…
— От і давай перевіримо, чи не снюся я тобі. Візьми, — вона простягнула мені щось у долоні, а тоді відпустила. На тоненькому срібному ланцюжку з її долоні звисав невеличкий кулон. Я невпевнено подивилася на неї. — Бери-бери! Мені це більше не потрібно. Це пісок. У кулоні. З нашого берега річки. Хочу, щоб тобі він нагадував про Степове і про нас…
САША
ПІСОК
— Агов! Обережніше!
Велосипедист ледве встиг об'їхати дівчинку. Вона відскочила, але якби не він, то цього було б замало, щоб їй не потрапити під колеса.
— Ти завжди у хмарах, Сашенько… Ну що ж це таке… — тітка, котра ростила Сашу, так говорила вже радше до себе, ніж до неї.
І була права. Саша завжди жила більше у мріях, ніж у реальності і, правду кажучи, її це цілком влаштовувало, — аж до того моменту, коли вона почала плутатися між реальним та вигаданим, між сном та реальністю. Скажімо, вона могла зустріти когось в реальному житті, а до того бачити цю людину уві сні, але з таким самим успіхом вона могла і бути впевненою в тому, що хтось із її справжнього оточення — лиш сновидіння, і навпаки.
Спочатку замріяність та багата уява дівчинки здавалися чимсь природнім: ну у кого з дітей ніколи не було уявного друга? Але з часом це лякало та насторожувало дедалі більше.
Ніхто не міг відповісти напевне, що не так із дівчинкою. Ніхто не міг і сказати, як цьому зарадити.