Вона одним ковтком допила каву.
— Не забувайте, що зорепади — це час чудес. Думаю, ті, кого Ви шукаєте, скоро знайдуться і ще здивують Вас. Недарма ж Вам кіт сниться.
Гостя піднялася з місця, розправила сукню, ковзнула поглядом по своєму відображенню у віконному склі і, здається, залишилася задоволеною.
Вчергове я переконалася в тому, що «Кав’ярня Кука» ніби притягувала до себе різного роду диваків. Однозначно ця прекрасна і незвичайна жінка входила до цієї категорії. Диво, що вона раніше сюди не потрапляла.
— Заходьте ще! — сказала я їй, коли вона вже підійшла до дверей та взялася за ручку.
— О… Я б із радістю. Але якщо ви не працюєте вночі, то це, на жаль, неможливо.
І, перш ніж я встигла щось відповісти, жінка зникла у серпневій темряві.
Саша зайшла всередину одразу після того, як загадкова гостя вийшла з кав’ярні.
— Ну, як ти тут, не спиш? — запитала вона, сідаючи біля мене.
— Заснеш тут. Така цікава жінка заходила, чорничну каву пила.
— Значить, таки спиш, — Саша замріяно накручувала кучеряве пасмо волосся на палець. — Точно тобі кажу, що ніхто сюди не заходив. Я ж весь час сиділа біля дверей.
— То…
— Вже пізно, таке буває, задрімала трошечки.
Я не стала сперечатися. Горнятко з-під чорничного еспресо так і лишилося на стійці. Натомість я запитала вже Сашу:
— А ти ж що, побачила падаючу зірку?
Вона здивовано подивилася на мене:
— Звідки ти знаєш, що я по зірки виходила?
Я знизала плечима.
— Насправді побачила. Щойно пробило північ на ратуші. Сподівалася, що за нею будуть і інші… Але не пощастило.
— Насправді пощастило, Сашо. Дуже пощастило.
Це місто не припиняло мене дивувати.
41
Час, всупереч сподіванням, після «нічної варти» анітрохи не сповільнився. Матвій лише розводив руками:
— Хіба ж можна на щось розраховувати, коли ми все це влаштували на зростаючий місяць?
— Не подумали, — додавала Саша, зітхаючи. — Але нічого.
Як і передбачала нічна гостя, зовсім скоро після тієї чарівної ночі до кав'ярні завітала власниця гербарію.
Вона увійшла обережним кроком, і за нею до нас увірвався запах польових трав. Ніяковіючи, жінка пройшла до зали, сіла за один із столиків.
Я одразу зрозуміла, що це вона.
По тому, як та трималася, як роздивлялася кав’ярню, як зупинила погляд на рослинній карті. Ну, і ще по тому, що у руках вона тримала кілька травинок і квітку, котрі, ледве присівши, вклала між сторінок товстезної книжки. Книжку вона дістала з безрозмірної сумки на плечі.
Отримавши мовчазний Матвіїв дозвіл, я підсіла до неї.
Зблизька вона здалася мені молодшою. Від блакитних очей тоненьким мереживом розбігалися зморшки: вона часто посміхалася.
— Ви ж по гербарій, правда?
— То це Ви! Ви його знайшли!
Вона раділа так, ніби… Мені навіть не спало на думку жодне гідне порівняння для цієї радості.
— Це… Це дуже багато для мене значить! Я і не думала, що колись знайду його, і що…
Я простягнула їй старенького зошита, по який вона прийшла.
Коли вона взяла зошит, руки її ледь помітно тремтіли.
— Я думала, він зник уже назавжди… Як і…
Тієї самої миті Матвій почав молоти лід, і останнього слова я не розчула. Перепитувати здалося мені недоречним… Нехай це залишиться з нею.
42
Літо добігало свого кінця. Мені вже зовсім скоро потрібно було їхати з Півдня та повертатися до навчання. Очікування висіло в гарячому повітрі постійним нагадуванням про це.
«Курячий бог» тепер був постійно в моїй кишені. Мені було потрібно ще трошки удачі.
— Спекотно.
— Ага.
— Кажуть, це найспекотніше літо за останні сорок років.
— Можливо.
— Ти на мене сердишся?
— Та ні, чого ти…
— Здалося, коли ти лише увійшов сюди.
— Ну чому одразу я? Це просто спека…
— Гадаєш? Ти впевнений?
— Так, не переймайся. Серпень завжди такий.
— Ніби ти не серпень…
Числа на календарі змінювалися майже невловимо: щойно був понеділок, як уже проходив цілий тиждень.
— А як це — кава з яйцями?