— Ми беремо яєчний білок, збиваємо його разом зі згущеним молоком, вливаємо до суміші гіркої кави і…
— А кава з маслом?
— Те і означає — кава з маслом.
— А з сиром?
— Ми просто кладемо до готового напою шматочки сиру.
— А…
— Може, Вам сік?
— Так, давайте, будь ласка.
По малюнок на рисовому папері ніхто так і не прийшов.
— Матвію, а морська сіль для кави, яку ми використовуємо, — вона звідки?
— З моря.
— А якось трошки точніше можна?
— З морської води.
— Підказка: може, трошки звузиш вибір морів?
— Із найсинішого моря.
— Ясно, я зрозуміла.
З кожним днем наближалася та мить, коли я матиму зібрати речі та поїхати звідси. Але щось тримало мене тут.
— Як твої собаки?
— Вони не мої…
— І все ж таки?
— Тимкові знайшли вже господарів… Хороші такі люди. Добрі.
— А Чіпу?
— Ще ні…
Це місто я вже знала, як рідне. Воно мене, здається, теж.
— Ти не знаєш, чому радіо не ловить?
— Може, якісь перешкоди?
— Наприклад, які? Ми ж не у кам’яному столітті живемо…
— В кам’яному — не в кам’яному, але дощ іде однаково у будь-якому столітті, у будь-яку епоху. Як і збирається на дощ — теж завжди однаково.
— Піду подивлюся, що там з антеною.
Останні кілька тижнів, після того надзвичайного вечора на Лебединому озері, я взяла собі за звичку щовечора сідати до випадкових маршруток та їхати кудись навмання або просто гуляти — куди ноги заведуть. Багато Півдня бути не може, а я ж його майже не бачила… Так я відкрила для себе острів, і гідропарк, і мости, і місцини з найкращими видами на захід сонця, і найвіддаленіші околиці міста, що непомітно виливалися у степ.
— Не хочете трошки освіжитися?
— Може, будемо на ти?
— Без проблем.
— Хочеш, напишу про тебе вірша?
— А зможеш?
— Тільки як освіжуся… Кучері у тебе красиві. А у мене красиві вірші.
— Це ми ще перевіримо. Каву з ванільною колою?
— Чому б і ні. Якщо ти пропонуєш…
Холодна кава з ванільною колою найкраще смакувала саме в таку спеку.
— Довго ще пробудеш у нас?
— Не думаю. Вже зовсім скоро осінь… Оком мигнути не встигнемо.
— Жаль, що ти маєш їхати.
— Так, але… Я ще зможу повернутися.
— Ти повернешся вже не сюди…
— В наступне літо. Ви ж нікуди звідси не подінетесь?
— Хтозна… Можливо, чи…
Вона не знайшла, що заперечити і не договорила.
Розмови та їх уривки мішалися, забувалися, згадувалися у снах та наяву, коли я варила каву. Я вже не пам'ятала, які з них належали мені, які були почуті випадково серед міста, які наснилися, а які… Неважливо.
З кожним днем ставало дедалі спекотніше, аж поки ртутний стовпчик на термометрі не зупинився на 37 градусах, опускаючись хіба що вночі — до 30. Я так звикла до цього міста та його сюрпризів.
Життя входило до звичної колії. Наскільки, звичайно, могло при тому, що кожен день я проводила в компанії диваків Матвія і Саші, готуючи та вигадуючи все більш чудернацькі рецепти кави, а ще людей, які приходили до кав'ярні.
А я все думала про дівчину з малюнка. Щось у тому портреті було… особливим.
Хто вона, намальована на зім'ятому папірці? Хто зробив цей малюнок?
Я могла роздивлятися його годинами, але не дозволяла собі цього. Він ніби причаровував: ось-ось, здавалося, намальована дівчина повернеться до мене обличчям і я нарешті побачу його.
А по нього ніхто не приходив.
Щовечора я чекала на цього художника, виглядаючи його серед перехожих та відвідувачів, але марно. Він не прийшов ні за тиждень, ні за два. Мені залишалося тільки продовжувати чекати.
43
Вечори стали найприємнішим часом для мене.
Денна спека повільно розмикала свої обійми, відпускаючи місто подихати нічним прохолодним повітрям. Місто зітхало усіма своїми вікнами і дверима, робило глибокий вдих, а з видихом на небі над ним загорялася перша зірка.
Мені подобався цей час. Я просто пливла за його течією, аби врешті, мов річка, впасти у ніч.
Якщо ви стомлені їдете звечорілим містом з роботи додому, чи натхненні та радісні із зустрічі з друзями, чи, можливо, з прогулянки самотою із книжкою за пазухою — не забудьте зазирнути до вікон будинків, що пропливають повз вас.
Вони світитимуться бурштиновим м’яким затишним світлом. За ними люди вечерятимуть, дивитимуться новини, фільми чи одне на одного. За ними вони розмовлятимуть і мовчатимуть, вони будуть плакати і сміятися, пити і курити. За ними вони житимуть. Житимуть життями, яких інакше ніяк не побачиш. Хіба що ось таким чином — підглядаючи ввечері до теплих вікон.