Не поспішайте мене засуджувати. Не треба звинувачувати мою цікавість чи навіть нахабність. Заждіть.
Я втручалася невидимим глядачем до життів незнайомих мені людей лиш на кілька митей, коротких, стрімких. Я ніколи не затримувалася коло їхніх вікон. Але як вони надихають мене…
Ось, наприклад, дівчинка за одним з таких вікон захоплено читає книжку, аж тут повертає голову до дверей — то мати кличе її на вечерю. Книжка лишається на столі, дівчинка вибігає з кімнати за матір’ю. Уже зовсім скоро знову почнеться школа, але поки… Поки вона насолоджується останніми днями літа.
Вона ще не думає про те, що вже зовсім скоро матиме подорослішати і все зміниться — так швидко, що вона і не помітить тих змін.
Поки що у неї є тільки ці останні вільні літні дні.
Аж тут маршрутка знову рушає з місця і вікно із дівчинкою за ним залишається позаду.
Або бабуся читає казки онукам на ніч із книжки, якою сама зачитувалася в дитинстві. Діти слухають уважно і навіть не помічають, як провалюються до тих казок, засинаючи, а бабуся не поспішає ту стару книжку закривати і читає вже для себе.
Або ось іще: за одним із таких вікон компанія друзів дивиться футбольний матч. Вони ще не знають, чим він закінчиться, і його результат насправді ніяк особливо не вплине на їхні життя, але те, що вони разом і залишаться разом на роки, стане визначальним для кожного з них.
На якусь мить ви ніби стаєте частиною їхнього життя, ніби пізнаєте їх, лише аби наступної миті зникнути з нього і навряд чи колись іще зустріти хоча б когось із них. Але і того достатньо.
Вам ніколи не доводилося відчувати щось подібне? Бути натхненним чужими життями, чужими переживаннями, долями? Навіть найпростішими, найбільш, здається, непомітними? Ти знаєш, що ніколи не побачиш більше, ніж фасад. Навіть якщо ви станете найкращими друзями, ви не опинитеся всередині їхнього життя, не переживете того, що випало переживати їм. І це прекрасно. Це інтригує. Це дозволяє помріяти, позаздрити і подумати… І, можливо, навіть дійти висновку, що хтось може так само думати і про твоє життя.
— Мені здається, це так круто, — якось сказала мені Саша після чергового робочого дня. — Отак як ти, взяти і зірватися на літо до чужого міста, просто тому що… з'явилася така можливість. Жити в ньому, жити ним ціле літо у старій квартирі із дивною кімнатою — просто тобі Синя Борода! Нехай у ній і потрібно прибиратися. Справді класно. Я б хотіла отак — раз, і ти в новій реальності, нехай і ненадовго, але ж від того все лише стає кращим, гострішим!
А я б хотіла мати таку реальність постійно. Із «Кав'ярнею Кука», і її диваками-завсідниками, і картами на стінах, і південними заходами сонця, і широкою річкою, до якої завжди можна дістатися пішки, і собаками, якими Саша опікується, і Лебединим озером, і всіма цими маленькими та великими тутешніми чудесами…
Ми замріяно зітхнули майже одночасно.
Тепер розумієте, про що я?
44
На чисту підлогу, яка після стількох років під пилом та купою речей здавалася тепер ніби оголеною, падали червоні промені сонця.
Їй це подобалося — паркетна деревина ледь чутно поскрипувала від насолоди цим несподіваним серпневим теплом на ній.
Як дивно! Кімната так довго була просто сховищем, великим ящиком для сотень спогадів, важливих чи неважливих, можливих чи неможливих, вигаданих чи правдивих, але все-таки самодостатніх, що врешті забула, як це — бути порожньою. Просто кімнатою. Тепер вона, як не дивно, наповнена — спогадами про ці речі, яких вже немає, своїми спогадами. Тепер вона стала багатшою. Вона була обгорткою для них — і врешті лишилася, а вони зникли.
Тиша більше не була вогкою чи густою.
Тепер нею можна було дихати — як повітрям, і кімната робила це, дихала нарешті на повні груди.
Старі фіранки на вікнах спокійно погойдувалися.
Двері з полегшенням зітхали.
Вона була вільною. Майже зовсім.
Тепер вона могла нарешті розслабитися, розчинитися у собі. Втім, залишилося ще дещо. Один невеличкий клаптик паперу.
Так, мабуть, вона б думала, якби це була звична справа для кімнат — думати.
45
Карти — це наш спосіб не заблукати. Чи переконати себе, що насправді ми не блукаємо, а знаємо шлях.