Раптом я зрозуміла. Підняла погляд від малюнка, подивилася на барну стійку. Туди, де завжди стояла я. Спиною до цього столика.
Це я…
Але дата…
Я не помітила, як до мене підійшла Саша. Із притаманною їй прямотою і словами: «Що це тут у тебе?» — вона висмикнула малюнок з моїх рук. Почувся легкий тріскіт — розірвався папір. Вона відірвала той самий краєчок, якого не вистачало цьому аркушу колись. Чи потім.
— Ох, вибач… Я не навмисне… Я думала, ти тут щось цікаве знайшла, а ти знов роздивлялася той малюнок, — загомоніла вона, я її зупинила жестом.
— Нічого, все нормально.
— Так і не знайшовся автор?
— Ні… Ти не знаєш, хто тут сидів?
— Якийсь чоловік… Він був, здається, тут уперше. Я не запам'ятала. А що?
— Та так… Нічого.
Я склала малюнок удвоє і поклала до кишені з «курячим богом». Туди, де він і мав, виявляється, бути.
Ми повернулися до стійки. Усі разом востаннє прибрали кав'ярню.
Вчергове за день попрощалися.
І я вийшла за її поріг.
«29.08.98».
29.08.98
Вони приїхали до міста всього на день. Уже наступного ранку із нього вирушали до моря. Був серпень, спекотний, розпечений високим південним сонцем, хоч літо вже і добігало кінця.
Робити у місті було майже нічого, хіба що можна було прогулятися старими його вуличками, посидіти на березі широкої річки.
— Лиш поглянь, яка в ній густа вода! — говорила жінка, вказуючи на хвилі.
І вода справді була ніби трохи густіша за звичайну.
— Я завжди уявляла собі так річки в Індії…
І, можливо, вона таки була права.
Вузькі порожні вулиці старого міста, що усі, ніби потічки і струмочки бігли до широкої ріки з її густими водами, несли до неї тепло і сонячне світло, а ще — аромати з відчинених дверей кав’ярень. Серед них було нескладно загубитися, і молодята, котрі щойно приїхали до Степового, дозволили цьому статися.
— Найкраще пізнаєш місто, гуляючи навмання, загубившись у ньому, — так казав він.
Вона забігла до крамнички з квітами:
— Я ненадовго. Знаю, тобі може бути нецікаво… Тут поруч кав’ярня, — може, поки кави вип’єш?
Він знав, що квіти — це все ж надовго, тому таки зазирнув до кав’ярні.
З усього дивного розмаїття дуже по-чудернацьки приготовленої кави він обрав щось навмання, бо завжди робив так, не знаючи чіткої відповіді. Тоді він, звичайно, не знав, що його донька зробить те саме багато років потому.
— Знову малював? — запитає вона його ввечері, розглядаючи його пальці, перемазані тушшю.
Він ствердно хитне головою.
— Побачив дівчину, схожу на тебе. У тій самій кав’ярні, поки ти була з квітами. Не міг втриматися. Ось…
Але малюнка в кишені не було. Мабуть, забув там, де малював.
— Не зважай. Усього лише замальовка нашвидкуруч…
Вони погасили світло. Крізь відчинене вікно до кімнати заглядав місяць уповні, ніч була тиха і світла.
Наступного травня у них народилася дочка. Їй дали ім’я Яна.
«КУРЯЧИЙ БОГ»
Він завжди знаходить тих, хто йому потрібен. Чи тих, кому потрібен він. На те він і бог.
Так сталося вперше, і так сталося востаннє — коли дівчина підібрала його на запилюжених сходах на Півдні. Звичайно, він дістався їй не випадково. На те він і бог.
Він був входом і він був виходом.
А значить, він був усім.
Він був замкненим колом, циклом, а значить, — він був і часом.
Він був маленьким камінчиком з дірочкою посередині, виточеною морем. Кажуть, такі камінці — талісмани удачі. Кажуть, якщо просунути крізь них папірець із написаним на ньому бажанням, воно обов’язково здійсниться. А ще кажуть, що ці камінчики — ніби віконця чи двері до інших світів, чарів та магії. Двері туди, куди іншим шляхом ніяк не потрапити.
Про «курячого бога» існує багато байок і оповідок, про нього взагалі багато говорять. Але ще більше — мовчать.
«Курячий бог» вказував шлях. Не давав загубитися, забутися чи забути.
Бог-око, він дивився, спостерігав. Він запам'ятовував.
ЖІНКА БЕЗ ІМЕНІ
Вона з’явилася у місті, як потім розповідали, однієї липневої ночі.
Несподівано і непомітно вона просто стала його частиною, і зовсім швидко — невід’ємною.
Ніхто не знав, звідки вона приїхала і чи надовго. Правду кажучи, жінка без імені і сама цього вже не пам’ятала. Вона пам’ятала лише, як велике помаранчеве сонце сходило над широкими водами ріки, що густі, ніби масло, пливли далі на південь — аж до самого моря, і як сонячні промені заграли в тих водах сотнями діамантів. І як вона подумала: «Знайшлася». Вона була вдома. Нарешті.