Жінка без імені не мала власних спогадів, тому берегла чужі. Свої, вона вірила, теж загубилися десь. Вона не хотіла би, щоб їх було втрачено назавжди. Тому збирала такі самі чужі загублені спогади — речі, в яких ті були ув’язнені — і берегла їх.
Із часом вона навчилася розрізняти ті спогади, що потребували повернення до своїх власників, від тих, яким просто потрібен був прихисток до пори. Поки вони не будуть готові до того, аби забутися.
Завжди має бути хтось, хто збиратиме історії. Повертатиме їх за потреби чи залишатиме і берегтиме ті, які вже нікому не потрібні. Надто багато губиться, надто багато забувається і так. Усе опиняється на звалищі пам'яті рано чи пізно. Щось таки можна вберегти від цього, принаймні на деякий час. Принаймні поки це має значення. А потім починати спочатку. Так було і буде завжди.
Хтось має берегти спогади.
Хтось завжди має…
У перший свій день у Степовому — так називалося місто, до якого вона так непомітно та несподівано для нього потрапила — вона знайшла на березі річки камінчик.
То був «курячий бог», принесений сюди, видно, кимось до цього, бо, жінка знала, такі камінці створюються морем.
Вона подумала: «Що ж, трохи удачі мені не завадить», — і підібрала його. Відтоді з ним вона не розлучалася ні на мить.
Із часом місто без неї вже годі було уявити. Як і її — без міста.
Із її появою Степове почало змінюватися. Це місто з кожним днем ставало все дивнішим, все чудеснішим. Можливо, справа була саме в камінчику. Можливо, він відкрив вхід.
«Вхід і вихід, — думала жінка без імені. — Вхід я знайшла. Та чи потрібно шукати вихід?»
Коли чужих спогадів під її опікою стало забагато, коли більшість із них перетворилися на непотрібні, геть забуті, вона зрозуміла, що відповідь на її питання — так.
Вийти було простіше навіть, ніж зайти.
Варто було лише по-справжньому захотіти.
Вона просто пішла.
«Курячий бог» відкриється для когось іншого.
Він завжди так робить. На те він і бог.
48
Щось давно нічого не було чутно від нашої дивачки з загубленими речами… Чи, може, самим їй зателефонувати? Це не дуже в наших правилах, але… Можливо, це наш останній ефір. Ми маємо дізнатися, як там склалося з портретом, чи знайшла вона художника. Чи не так?
Це, можна сказати, наш журналістський обов’язок.
Так. Чекаємо.
*Довгі гудки*
— Слухаю?
— Яно? Дівчина з загубленими речами?
— Так, а це…
— Це Кавун FM. Ось, хочемо дізнатися, як там Ваші справи. Чи знайшли власника малюнка?
— Знаєте… Це цікаво. Щойно. Може, годину тому знайшла.
— Справді?! Вітання! Радий, що так сталося нарешті. І хто це?
— Це, власне, цікава частина. Здається, це я.
— Отакої.
— Я теж так гадаю… А у Вас як справи?
— Здається, нас знову закривають.
— Ох, співчуваю.
— Як думаєте, нас хто-небудь зараз слухає?
— Мабуть. Чули ж люди про свої речі, коли ми говорили про них…
— Ваша правда. Але вони чули Вас. Ваше… Повідомлення. Тепер же ніяких повідомлень немає. Є лише коротка розмова.
— Ви праві.
— …
— Я їду сьогодні з міста. Навчання.
— Шкода їхати?
— Шкода іти з ефіру?
— Ну, тоді доброї ночі Вам.
— Повертайтеся.
— І Ви теж.
49
Те, що я забула у дядьковій квартирі невеличкий пакунок з тими речами, що віддали мені Саша, Матвій та Андрій — ніби на згадку про місто і про себе, і про все те літо, я зрозуміла не одразу. Про нього я взагалі згадала вже тоді, коли пора було заходити до вагону, а до відправлення поїзда залишалося хвилин двадцять.
Посваривши себе за розхлябаність, я зателефонувала Саші.
— То ти вже сумуєш? — Саша відповіла після першого ж довгого гудка.
— Так, уяви собі, — посміхнулася я.
— Я цим зовсім не здивована, наприклад.
— Я насправді теж. — На якусь мить розмова завмерла, але я не хотіла втрачати і її. — Сашо, тут така справа… Я подарунки свої забула в квартирі.
— Оу, неприємненько. Чому я не здивована?
— Гей! Я думала, ти вважаєш мене дуже організованою.
— Ну… Не те щоби прямо дуже…
— Ох, добре, це зараз не так важливо. Я хотіла попросити тебе, якщо ти, звичайно, зможеш, зайти туди днями і забрати пакунок. Ключ — у поштовій скриньці. Тільки я тобі цього не казала. Туди і повернеш. Зможеш? Для мене? І надіслати мені?