— Звичайно, зможу. Що за питання. Нагадай тільки, де ця квартира твоя. Ти, здається, не казала.
Я назвала їй адресу, подякувала і ми знову попрощалися.
— Ти тільки справді не забудь там про нас, — наостанок сказала Саша і поклала слухавку.
— Про вас не забудеш, — проговорила я вже сама до себе. Я стиснула «курячого бога» в руці — на добру дорогу — і зайшла до вагону.
Дорога з Півдня зайняла на годину менше, ніж дорога до нього. Інший поїзд.
Час ніби стиснувся до проведеного у потязі — решти, здається, і не існувало зовсім.
Раннім ранком, коли червоний розпечений краєчок сонця лише визирнув з-за обрію, на телефон прийшло повідомлення від Саші:
«Ти або помилилася, або пожартувала з мене. У тому будинку, що ти назвала, два поверхи. Аж ніяк не три. Може, ти щось наплутала? Не могла ж ти жити просто на даху весь цей час:)». До повідомлення було прикріплено фото — будинок, в якому була розташована та сама квартира, в якій я провела останні два місяці, з тією самою кімнатою, яку я ті два місяці вичищала, от тільки ні квартири, ні кімнати зі всією очевидністю там бути не могло. Не на третьому поверсі, якого в будинку не існувало.
Коли поїзд прибув на вокзал у Києві, я вже не була впевнена в тому, що все те насправді було: місто Степове, кімната, речі, «Кав'ярня Кука», усі ті люди… Єдине підтвердження тому складеним тоненьким папірцем лежало у мене в кишені.
Автівки перед центральним вокзалом гуділи одна гучніше за іншу, люди метушилися, навантажені своїми валізами, минулим та планами на майбутнє, безпритульні собаки тулилися до причепів з шаурмою та фалафелями. Хмари, пропливаючи над ранковим містом, чіплялися за дахи високих будинків, залишаючи по собі на них білий пух.
У Києві нічого не змінилося.
Уже вдома я знайшла «забуті» речі на денці валізи. Виходить, таки не забула… Не могла.
50
Двері до кімнати з м'яким стуком зачинилися. Ніч поволі відступала з тихого південного міста, що ще не встигло прокинутися і спало, рівно дихаючи: хвилі великої річки, на березі якої місто заснуло, здіймалися і опускалися — вдих-видих. Краєчок неба на сході вже світився рожевим. Розсіяне те світло разом із передсвітанковими сутінками наповнило кімнату. Товстий чорний кіт всередині неї заворушився уві сні і розплющив очі. Ліниво потягнувшись, кіт встав на лапи і несподівано граційно стрибнув на підвіконня.
Йому завжди подобалося спостерігати звідси за містом.
Минуло ще кілька митей, край сонця тільки-но показався за обрієм — тут, серед старих будинків його ще було не побачити і, підібравшись, кіт стрибнув з підвіконня на товсту гілку, що майже торкалася віконної рами.
Кімната стала порожньою. Ще трошечки передсвітанкові сутінки тримали кімнату, подібно до якоря, тут. А потім все зникло.
Кіт дивився на це з розлогої липи проти вікон.
Він зовсім не виглядав здивованим, але ж це був просто кіт.
Якби хтось проходив тієї самої миті повз ті самі вікна, котрі, здається, просто розчинилися у повітрі, він почув би чийсь голос з дерева:
— І знову коло замкнулося…
Але на дереві він побачив би лише кота, звичайнісінького — таких на вулицях цього міста повно. Врешті він вирішив би, що слова ті лунали з одного з вікон проти липи.
Кіт зістрибнув з дерева і зник у високій траві.
Місто вже скоро прокинеться.
51
Тепер речі тягнуло до мене. Я зрозуміла це не одразу, але що далі, то очевидніше це ставало.
Не минуло і місяця, як до відданих мені друзями з Півдня калейдоскопа, кулона з піском та карти приєдналися загублені кимось пляшечка парфумів, книжка поезій Петрарки, брелок для ключів, полароїдна фотокартка із міським пейзажем на ній. З часом речей лише більшало. Деякі з них поверталися до власників, деякі залишалися чекати у мене. Тепер я берегла їх.
Я сама здивувалася тому, як легко прийняла це. Без сумнівів, без питань. Мабуть, десь глибоко в душі я від самого початку, щойно поринула у світ загублених та віднайдених спогадів-речей, знала, що так станеться.
Найдивнішим було те, що я знову навчилася їх слухати. Так-так, знову. Я згадала про те, що насправді вміла це робити, десь за місяць після того, як поїхала зі Степового. Цей спогад просто з'явився: здається, ніщо навіть не наштовхнуло мене на нього. Серце пропустило один удар. І забилося знов. Ніби щось клацнуло всередині. Достатньо було тільки підштовхнути це щось того літа…