Маленькою я збирала історії. Розпитувала всіх, з ким була знайома, про їхні спогади, про їхні життя. І запам'ятовувала. Якось я зрозуміла, що можу вже і не питати: їх речі говорили самі за себе. У мене була навіть невеличка колекція таких речей-історій. От тільки вони з часом загубилися і я забула і про них, і про маленький свій талант-таємницю. З дітьми таке буває: вони гублять цілі світи, ними ж створені, і можуть ніколи про них і не згадати. Небагатьом щастить згадати про них та повернутися уже дорослими…
Тепер я знала історії знайдених мною речей: вони шепотіли мені їх ночами. Я знала, що маю вберегти їх від забуття… Адже туди вони встигнуть потрапити і без моєї допомоги. Я ж могла лише затримати їх тут — серед живих спогадів.
Усе раптом стало на свої місця. Навіть той самий малюнок… Яким би надзвичайним та приголомшливим не було нове його розуміння, помилки бути не могло. Тепер він був моїм: як і решта забутих спогадів, батькові він більше не був потрібен. Та я і не впевнена, що змогла б пояснити йому те, як він потрапив до мене… Це мало залишитися між мною та «курячим богом», який і привів мене до нього. Чи його до мене…
Спочатку я думала, що Степове навчило мене не боятися див та дивацтв. Віддаватися та піддаватися їх нестримній течії, прислухатися та дослухатися до світу, що постійно говорить до нас, от тільки ми не завжди чуємо його. Покладатися на нього. Довіряти йому і іноді не вимагати якихось доказів, адже легенди про «курячого бога» — входу до інших світів — може бути цілком достатньо, щоб повірити в те, що ти справді потрапив до іншого світу. Адже поїздки до дивного південного міста із його чудесними та чудернацькими жителями, веселим радіо та кімнатою, напханою старими спогадами, чия збирачку зникла з міста так само несподівано, як і з'явилася колись в ньому, — цілком достатньо, щоб згадати, хто ти, та не боятися чинити якісь дивацтва. Наприклад, збирати ті самі спогади разом із речами, в яких вони живуть. Чому ні, правда?
Чому ні?
Якимсь дивним, незрозумілим чином у Степовому переплелися тоді минуле, майбутнє і сьогодення, усі на світі можливості і їх протилежності, і я стала частиною того світу. Світу, де було місце казці. І мені.
Я збираю спогади і тепер. Тому що це важливо. Тому що це — ми. Тому що хтось має доглядати їх та берегти, бо без того надто багато зникає без сліду разом із цілими історіями, цілими життями, і якщо це спало на думку саме мені, то чому не я?
Усе стало на свої місця.
Загубивши щось важливе, знайдіть мене. Можливо, я зберегла це.
Можливо, і ви збережете цю історію як свідчення того, що вона відбувалася зі мною, відбувалася насправді. Не загубіть її. Бо забути можна майже все.
ЕПІЛОГ
Я повернулася до Степового наступного літа. Цього разу все влаштувала сама: взяла коротку відпустку на новій роботі, зупинилася у невеличкому хостелі в центрі міста і наступні декілька днів вирішила не робити нічого, окрім як насолоджуватися Півднем. Так вийшло, що майже весь рік ми не спілкувалися ні з Сашею, ні з Матвієм. І що більше часу минало, то незручніше мені було писати чи телефонувати їм. Якось, правда, мені здалося, що я побачила десь у натовпі Андрія — хлопця з дверима, як подумки його називала. Але наздогнати його мені не вдалося, лиш у голові лунало його «Здавалося б, просто, як двері!»… Тоді я вирішила, що ми ще зустрінемося. У Степовому, як годиться. А дядько мій, до речі, взагалі поїхав за кордон, залишивши по собі лише номер телефону та назву міста, до якого зібрався: «про всяк випадок».
У перший же день в Степовому я вирішила навідатися до «Кав’ярні Кука» — зробити сюрприз Саші з Матвієм, побачитися з їх завсідниками, скуштувати якогось нового чудернацького напою… Але на тому місці її вже не було. Кого б я не спитала про «Кука» — усі розводили руками та хитали головами, мовляв, і не знали, що тут щось таке взагалі працювало.
Телефонні номери Саші та Матвія виявилися недійсними.
Радіо Кавун FM ніби ніколи і не існувало.
До будинку, в якому я жила минулого літа, я пішла, уже знаючи, що не знайду і там нічого і нікого. Втім, Степове навіть перевершило мої сподівання: на місці будинку тепер зводили щось нове. Спостерігаючи за робітниками, що будували його, я все думала: як так могло відбутися? Як усе могло зникнути так легко?
— Його знесли восени, — раптом озвався поруч старечий голос. Якийсь дідусь дивився туди, де стояв той будинок, разом зі мною. — Тож Ви спізнилися.
Я кивнула. Втім, насправді не думала, що і справді запізнилася: я побувала тут якраз вчасно. Ще трошки — і було б запізно, усе зникло би, і я б ніколи не згадала про свій особливий дар. Ніколи не почала б уже власну колекцію, ніколи б не стала зберігати чужі загублені спогади. Ніколи б не була насправді собою.