Втім, попри передранкові сутінки та задубілі пальці, врешті-решт роботу було зроблено, ятаган знову заховали в мішок, мішки поклали на коней, діти взялися за мотузки (що ними замінили коштовну вуздечку) та рушили в дорогу.
– Пам’ятайте, – нагадав Ігого, – тримаймося разом! А якщо хтось заблукає у великому місті – стрічаймося біля гробниць у долині Мертвих Царів. Той, хто прийде туди першим, має дочекатися інших.
– Пам’ятайте й про те, – додав Шаста, – що якщо хтось із вас, коней, прохопиться хоч словом, це може бути ваше останнє слово на волі! Віднині й до самої пустелі – ви звичайнісінькі селянські коні!
Розділ 4
Негадана зустріч
Через ранковий серпанок Шаста нічого не міг роздивитися попереду, у долині, окрім куполів та шпилів, що здіймалися поверх туману. Та з кожним кроком туман розвіювався, підіймаючи завісу над містом. Невдовзі стало видно, що річка перед містом розділяється на два рукави, утворюючи природний острів, на якому, власне, й стоїть Ташбаан, який, мабуть, недарма вважають одним із див світу. Там, де вода билася об береги, поставали похмурі кам’яні мури, що мали стримувати повінь, зі сторожовими вежами, що їх Шаста налаштувався був підрахувати, та майже одразу ж збився з ліку. А далі, за мурами, куди не кинеш оком, пологими схилами великого пагорба аж до самої маківки, на якій виднілися дві величезні споруди: палац тісрока та храм Таша, скрізь усе було заставлено будиночками, які здіймалися тераса над терасою, вуличка за вуличкою, з’єднані вузькими звивистими провулочками та кам’яними сходами в затінку дбайливо доглянутих помаранчевих дерев, садочків на даху, балкончиків, глибоких темних арок, колонад, гострих шпилів, зубчастих бійниць, мінаретів та оглядових веж. Та коли далеко над морем визирнуло сонце, а сонячні промені, відбившись від укритого сріблом купола великого храму, засліпили Шасті очі, він аж закляк.
– Ходімо! – долинув до нього голос Ігого. – Не можна зупинятися.
Уся долина по обидва боки річки рясніла тінистими садочками так, що здалеку здавалося, ніби вона поросла густим лісом, і лише підійшовши ближче можна розгледіти білі кам’яниці, де влітку полюбляли відпочивати ташбаанські багатії. Та не встиг Шаста роздивитися як слід, як раптом у ніздрі йому вдарив густий аромат садових квітів та стиглих фруктів – то обабіч дороги, майже впритул, поставали білі стіни кам’яних огорож, через які звішувалися важкі віти плодових дерев. І вже за чверть години мандрівники опинилися там, де просто понад дорогою, що вела до міста, над головою висіли запашні плоди, що їх Шаста не тільки зроду не куштував, а навіть і в очі не бачив.
– Що за дивовижне місце, скажу я вам! – у захваті вигукнув він.
– І не кажи, – кивнув Ігого, – та я бажав би опинитися від нього якнайдалі, хоча б на тому боці міста, серед мертвих царів. А там – на північ і до Нарнії!
Цієї миті здалеку долинув тягучий сумний та тремтливий звук, від якого, здавалося, здригнулося все навкруги. Він швидко набирав сили, поки не наповнив собою всю долину. Оговтавшись, Шаста збагнув, що насправді в тих диких звуках є якась музика, але така гучна та пронизлива, що вселяла мало не тваринний жах.
– То сурми Ташбаана дають сигнал до відкриття міської брами, – повівши вухом, сказав Ігого, – ми опинимося біля неї вже за хвилину. А тому, Аравіс, зігни спину, голову – похнюп, ногами пересувай так, ніби на них гирі, очей не підіймай, бо, як на мене, ти схожа на принцесу, тільки чомусь одягнену в лахміття! Уяви, ніби все твоє життя тебе шпиняли та лаяли на всі заставки, а за найменшу провину саджали в колодки.
– Чиє б нявчало, – пирхнула у відповідь Аравіс. – Комусь теж не завадило б похнюпити голову та вигнути шию, бо зараз він має вигляд бойового коня, який щойно вивалявся у багнюці та намагається удавати із себе селянську шкапу.
– Тихіше! – шикнула на них Гвін. – Ми вже майже прийшли.
Що ж, так воно й було. Тепер вони стояли на березі річки, і вода хлюпалася вже біля самих ніг – залишалося перейти довгий міст із темними кам’яними арками. На воді весело вигравали ранкові сонячні зайчики; праворуч, ближче до гирла річки, виднілися верхівки корабельних щогл, а за мостом вервечкою тягнулися подорожні, здебільшого селяни – деякі вели за вуздечку віслюків та мулів з поклажею, інші – просто несли корзини на голові. Діти й коні приєдналися до потоку, що рухався до міста.