До палацу тісрока залишався, напевне, останній поворот, принаймні палац здіймався вже над головою, коли на вулиці стався черговий затор з непередбачуваними наслідками.
– Дорогу! Дорогу! – пролунав над натовпом зичний голос. – Дорогу королю білошкірих варварів, гостю самого тісрока – хай будуть вічними його літа! Дорогу ясновельможним лордам нарнійським!
Шаста відсахнувся до узбіччя, водночас намагаючись відтягнути Ігого. Та жодного коня, хай навіть і розумного, нарнійського, просто так з місця не зрушиш. А тут іще, як з’ясувалося, просто позаду опинилася така собі доволі гладенька тітонька, та ще й з чималим кошиком, яким вона вперлася йому в спину. «Тобі що, повилазило? Чого штовхаєшся? А що, як я штовхну?!» І не встиг Шаста оговтатися від несподіванки, як йому знову дісталося, цього разу від когось збоку, і в цій штовханині він зовсім випустив мотузок, за який тримав – чи тримався за?.. – Ігого. А вже наступної миті юрба позаду якось виплеснула його в перший ряд, звідки, як відомо, найліпший вид на різні видовиська.
Що ж, подивитися було на що: чужинці справді мали вигляд чужинців і відрізнялися від будь-кого, кого він бачив того дня. Попереду біг глашатай, що волав: «Дорогу-дорогу!», і то був єдиний остраханець у процесії. Слідом рухалися з півдюжини чоловіків, і на відміну від заможних остраханців, рухалися вони пішки, а не в паланкінах. Усі були світлошкірі, так само як і Шаста, а більшість до того ж були ще й русяві. Вдягнені вони теж були інакше: у яскраві туніки простих насичених кольорів, що ледь сягали їм колін. У когось туніка була кольору зеленого листя в гаю, в іншого – скошеної стиглої пшениці, а в когось кольору ясного весняного неба. На голові замість тюрбанів були блискучі шоломи: у когось – сталевий, у іншого – сріблений, ще в когось – оздоблений коштовним камінням, а в одного – ще й з маленькими блискучими крильцями з боків. Втім, деякі йшли з непокритою головою. Мечі в чужоземців теж були дивні: довгі й прямі, а зовсім не загнуті, як остраханські ятагани. І от іще що: на відміну від більшості остраханців, що полюбляли напускати на себе поважність та загадковість, ці трималися аж занадто просто, коли б не сказати безтурботно, розмахуючи руками, перемовляючись та перекидаючись жартами. Один із них і зовсім щось там таке насвистував. З першого погляду було зрозуміло, що всі вони ладні затоваришувати із будь-ким, хто захоче товаришувати з ними, а якщо хтось не захоче – сам собі зробить гірше, але то вже їх не обходить. Такій їхній незалежності можна було лише позаздрити, та навіть позаздрити Шаста не встиг – бо сталося таке, у що й повірити неможливо.
Один із чужинців, судячи з усього, головний, раптом показав на Шасту і мовив:
– Еге ж, ось де він, наш утікач! – та й ухопив його за плече. А ще за мить дав йому запотиличника – не сказати, що болючого, але досить відчутного, саме такого, аби дати зрозуміти, що ти, скажімо так, десь завинив. А потім додав: – Ганьба, мій лорде, як вам не соромно? Через вас королева Сьюзан уже всі очі виплакала! Де ви блукали усю ніч? Як це зрозуміти?
Була б така можливість, Шаста одразу ж пірнув би в Ігого під пузом, розчинився у натовпі, а там – згадуй лиш як звали. Та в натовпі позаду не було ані шпаринки, а тепер його ще й оточили чужоземці.
Треба визнати, що найперше, що спало йому на думку в тих обставинах, було одразу ж пояснити, що тут якась помилка, бо він аж ніякий не лорд, а навпаки – син бідного рибалки на ім’я Аршиш, а ясновельможний лорд приймає його за когось іншого, а за кого саме – він, Шаста, і гадки не має. Так хотів був відказати лордові Шаста, та одразу ж схаменувся – пояснювати щось прилюдно, у цьому натовпі, було вкрай небезпечно, бо одразу ж могли виникнути питання: що він, син рибалки, тут робить, і де (а ще цікавіше – у кого?) він позичив свого коня, і хто така Аравіс – і тоді… все, згине всяка надія не те що проскочити непомітними, а хоча б протиснутися крізь Ташбаан. Він озирнувся, поглядом благаючи Ігого про допомогу. Та той тільки те й робив, що вдавав, ніби він – остраханський кінь нетямущий, і тому все, що коїться навкруги, його не обходить, бо його справа маленька: стояти й чекати, що скаже хазяїн. Залишалася ще Аравіс, та навіть подивитися у її бік Шаста не наважувався, аби не привернути до неї уваги й тим самим видати і її. Вигадати щось нашвидку теж не вдалося, бо той, хто був у нарнійців головним, сказав: