– О найгостинніший господарю, приховувати я не стану: як би мені взяти та й придбати у вас вашого хлопчиська?
– О мій володарю, – догідливо відповів рибалка (із його голосу Шаста ясно собі уявив, як той, либонь, жадібно облизується), – яку ж ціну може призначити ваш покірний слуга, хоч яким би низьким за походженням він і не був, за те, аби віддати своє єдине дитя до рабства, нехай і в добрі руки? Бо, як істинно сказав поет: кров людська густіша за сукровицю; рідна ж кров – червоніша за рубін.
– Не годиться сперечатися з давнім поетом, – кивнув таркаан, – але ж інший поет зазначив: «Той, хто замислив увести в оману благочестя, хай не обманює себе: він спину підставляє батогу!» Тож не паскудь свої вуста, запеклі віком, мерзотою брехні! І я скажу чому: хлопчина тобі не син, і це так само правда, як і те, що щоки твої – засмаглі ще дужче за мої, а в твого хлопчика вони білі, як сніг, – так само, як у тих тричі клятих, але настільки ж і прекрасних варварів, які далеко на півночі живуть за горами! Що скажеш ти тепер?
– І краще за поета і не скажеш: «Нема меча такого, проти якого не знайшлося б і щита. І лише око мудрості не знає перепон». То знай же, мій вельможний гостю, що все своє життя у злиднях я перебувався, тож одружитися і мріяти не міг. Тому й не послали мені діточок небеса. Та якось уночі на повний місяць саме того року, як благословенний тісрок – хай будуть вічними його літа! – посів на трон – хай буде вічним його благословенне правління! – боги у невимовній милості своїй зробили так, що я очей не міг стулити. Не в змозі заснути, підвівся я з убогої постелі своєї і вийшов на берег: вдихнути свіжого морського повітря, помилуватися зірками та місячним сяйвом над морем. Аж раптом із моря долинув до мене плеск, начебто весло занурили у воду недбало. А потім почувся й скрик, і завмер я на місці у здивуванні великому. Та подиву моєму тієї ночі краю не було, бо припливною хвилею до берега прибило човен, а в ньому побачив я схудлого від голоду, знесиленого від спраги чоловіка, який уже й не дихав (здається, він помер ось-ось, бо тіло було ще теплим), а поруч із ним лежав порожній бурдюк, а за бурдюком – о диво! – немовля. Та й від того більше диво – іще живе! І мовив я собі: «Так розсудили боги, аби ці двоє бідолах були єдиними, хто врятувався у вутлому човні, коли розбився їхній корабель. І той із них, чиє тіло холонуло в мене на руках, не пив сам і не їв, аби підтримати життя оцьому немовляті, а помер він лише тоді, коли попереду побачив берег». І пригадав я іншу старовинну мудрість, що каже: хто стражденним допоможе, того боги не обійдуть своєю ласкою та втричі винагородять за доброту… Тож спонукуваний добросердям, як встиг уже помітити мій вельмишановний гість…
– Хвалу своїм чеснотам залиш-но складати іншим, – посміхнувся таркаан, – бо не мудруючи ти просто-таки поцупив малюка, який уже вдесятеро відпрацював тобі за кожен жалюгідний шматок хліба, яким ти годував його весь цей час. Припинимо ж змагання в красномовстві, від якого мене вже нудить, і просто зараз ти назвеш мені ту ціну, яку доцільною вважаєш за раба.
– О мій володарю, як сам ти мудро зауважив, цей хлопчик – він мені надія та опора, і на хазяйстві я без нього, мов без рук. Це ж треба врахувати, як і те, що замість цього хлопця я маю ще придбати іншого, якому б міг довірити свій дім.
– Гаразд! Я дам тобі аж п’ятнадцять півмісяців, – нашвидкуруч підрахував таркаан.
– П’ятнадцять? За надію та опору? – аж простогнав Аршиш. – П’ятнадцять – за відраду для очей? Єдину, що лишається у мій похилий вік! Та ти смієшся, доблесний таркаане, із сивої моєї бороди! Моя ціна – принаймні сімдесят!
На цьому пункті в торгах Шаста підвівся та навшпиньках попрямував геть. Усе, що цікавило його, він уже почув. А те, як відбуваються торги, він і без того знав, бо на базарі в тому селищі, куди він їздив із рибою та Аршишем, без торгів не обходилося. Тому він анітрохи не сумнівався, що врешті-решт ці двоє зійдуться в ціні, що наприкінці торгів буде набагато нижча за ту, що називав Аршиш, та значно вища за ту, що пропонував таркаан; та хоча обидва знали про те ще до того, як почали торгуватися, мине ще чимало часу, доки вони вдарять по руках.