– Нехай лише спробує, – крізь зуби мовив другий гном. – На морі ми ладні дати бій хоч зараз! А на землі… хай спершу пустелю перетне!
– Кх-кх… кхоли я був іще юним воронятком, літав я через ту пустелю, сір, – озвався ворон, і Шаста одразу ж нагострив вуха, – літав, та ще й не раз. Так от: якщо тісрок відправить своє велике військо через відому декому велику оазу, те військо, якщо й дійде до кордонів Древляндії, навряд чи буде великим. Оази воно досягне вже на перший день увечері, якщо, звичайно, вирушить зрання, та річ у тому, що єдине, що велике в тій оазі – то лише назва. А джерело ледве наповнює таку собі калюжу – ані воякам попити, ані коней напоїти. Та є ще інший шлях…
Шаста затамував подих.
– …той шлях починається від долини Царів і пролягає на північний захід. За день шляху від гробниць починаються гори. У тих горах треба вгледіти двогорбу вершину, що зветься Кирдик-Баш. Туди й прямувати. І ще за день, а може, що й менше, шлях приведе тебе до ущелини серед кам’яних стрімчаків – ущелини настільки вузької та непомітної, що можна проїхати повз неї хоч тисячу разів і не побачити. А навіть якщо й потрапити в ту ущелину випадково, проїхати нею до місця, де розгортається щось схоже на долину, то не побачить випадковий мандрівник ані зеленої трави, ані джерел, ані інших ознак близької ріки. Але вона там є. Саме та ущелина і виведе тебе до стрімкої та бурхливої річки, а там вже берегом, берегом – до Древляндії рукою подати.
– Чи знають остраханці про існування західного шляху? – спитала королева.
– Ох друзі мої, друзі, тепер не час розводити балачки, – мовив король Едмунд, зарано ще вирішувати, як подолати ворога, якщо почнеться війна між Остраханством та Нарнією, бо тепер мова про те, як врятувати честь королеви нашої, як врятувати нам власні життя та як по-доброму втекти із цього пекельного міста!
– Яка нам втіха в тому, що брат наш, Пітер, прийде зі своїм військом та розіб’є затятого ворога в запеклій битві, якщо сьогодні, може, ще до світанку, нам тихо переріжуть горлянки, а нашу сестру – заберуть, та, скоріше за все, у рабині?
– У нас є наша зброя, сір! – нагадав перший гном. – А цей палац, здається, може витримати довгу облогу.
– Ніяких сумнівів немає в мене в тому, що кожен із нас змусить ворогів заплатити за наші життя дорогу ціну, і якщо вони воліють хоч пальцем торкнутися королеви, то для цього їм доведеться пройти дорогою із мертвих тіл! Але в палаці ми наче ті миші в мишоловці.
– Як-кх-кх гарно сказано, – тільки й кахикнув старий ворон, – коли якась жменька сміливців обороняє окремий будиночок проти цілого війська, перетворивши його на фортецю, про такі битви зазвичай складають легенди. Одна біда – живим ніхто вже звідти не виходить. А що найгірше – зіткнувшись з опором, після декількох невдалих спроб захопити будинок, ті, що нападають (якщо мене не зраджує пам’ять), про облогу чомусь і не думають, а підпалюють отой будиночок, та й край.
– І все це через мене! – мовила Сьюзан і розридалася. – Коли б ми не полишали замку Кейр-Паравель, усе було б добре! Який щасливий був той день напередодні приїзду гостей з Остраханства – ти пам’ятаєш, Едварде? Кроти допомагали нам копати ямки під молоді яблуньки, а ми…
Вона затулила обличчя долонями, аби ніхто не бачив її сліз.
– Кріпися, Сьюзан! Нам потрібна мужність, – мовив Едмунд. – Ніколи не забувай про те, що… Що там, Тамнусе?
Усі озирнулися на фавна. Той, ухопивши себе за роги, крутив та вертів головою так, наче та погрожувала от-от відірватися, а він таким чином, за роги, намагається її, ту голову, утримати на місці.
– От не чіпайте мене, не чіпайте! – не дуже чемно цитьнув він на всіх, хто, мабуть, був би і радий хоч як йому допомогти. – Не бачите – я думаю! Я думаю так сильно, що аж голова тріщить!
Запанувала здивована тиша. Аж раптом фавн завмер, зітхнув із полегшенням та витер піт, що рясно вкрив чоло.
– Найскладніше – це не просто потрапити на корабель, а потрапити на нього з провіантом, без зайвих питань.
– Отож-бо й воно, – із сумнівом похитав головою Едмунд.
– Так, так-таки так! – мовив, постукуючи ратицею об ратицю з нетерплячки. – Останнє, що залишається, це вигадати слушний привід.
– Еге ж, – гмикнув гном. – От якби жебраку жупан, а до жупана ще й коня, от як же ж баско скакав би жебрак!
– Так, так, – розмірковував уголос фавн. – А що як вашим величностям запросити принца Рабадаша на бенкет? Мовляв, бенкет відбудеться на борту «Здіймача хвиль» десь надвечір наступного дня. От тільки над запрошенням доведеться добре поподумати, аби воно не навіяло жодної підозри: тут треба і гідність королівську дотримати, та якось між рядків ще натякнути, мовляв, жіноче серце таки не камінь, чи щось таке – нехай гадає, ніби королева потроху піддається його натиску.