Довго вмовляти себе Шаста не змусив. Навіть за таркаанськими мірками їжа була хоч куди. Не знаю, чи припала б вона до смаку читачеві, та Шаста – годі й казати, що так. Омар із салатом, баранець із начинкою з мигдалю та трюфелів, якась дуже дивна страва з курячої печінки, рису, киш-мишу та лісових горіхів, а також охолоджена диня, аґрусовий мус, інжирний мус та ще багато чого з крижаною крупою – як воно зветься, я й сам не знаю. Проте, як мені відомо, була на таці й маленька карафка з вином, яке в нас називається «білим», хоча насправді воно жовте – це як пити дати.
Поки Шаста куштував небачені страви, добрий фавн, який був упевнений, що хлопець досі не оговтався від сонячного удару, заходився нагадувати тому, як добре йому, себто Коріну, жилося у Древляндії, та про старого батька, короля Луна, та про родовий замок, що притулився до гірського схилу десь у південних пасмах прикордонних гір.
– От пригадайте, принце, – вмовляв його Тамнус, – на ваш наступний день народження вам обіцяли справжнього бойового коня та ваші – перші в житті! – справжні лицарські обладунки, тож після дня народження на вас очікують великі справи: навчитися гарцювати на бойовому коні та міцно тримати меча в руках, а ще за два-три роки, якщо все піде добре, король Пітер, який давно пообіцяв це батькові вашому, посвятить вас у лицарі Кейр-Паравеля, тому дорога через перевал, що поєднує Нарнію і Древляндію, ніколи не поросте травою! Ну що, згадали? А пригадайте, що ви самі нам тут обіцяли: приїхати до нас у гості на свято літнього коловороту. Ми з вами розпалимо багаття, і будуть танці, ми, фавни, завжди танцюємо з дріадами всю ніч, до самого ранку, а може, хтозна – побачимо й самого Аслана!
Шаста уважно слухав. Не забуваючи й про їжу, а коли скінчив, фавн порадив йому заплющити очі та спробувати заснути.
– Добрий сон ще нікому не завадив, – сказав він. – І не хвилюйтеся: без вас нікуди корабель не піде, а я вас розбуджу заздалегідь. А там – піднімемо вітрила і додому, до Нарнії!
Їжа була така смачна, а фавн розповів стільки цікавого, що коли Шаста знову залишився на самоті, його думки набули зовсім іншого напрямку. Він геть забув про свої колишні острахи. Зате не на жарт розхвилювався за справжнього принца Коріна, бо якщо той забариться із поверненням та не з’явиться вчасно, то саме його, Шасту, завантажать на корабель, хоче він того чи ні, а справжньому Коріну доведеться бідувати у Ташбаані. Сказати, щоб він аж занадто розхвилювався – не скажеш. Він радше непокоївся про того невідомого принца, про якого вже так багато чув. Він більше хвилювався за Аравіс та за Ігого, які чекатимуть на нього біля могил на краю пустелі. А потім він сказав собі: «А чим я можу зарадити, коли я тут зі зв’язаними, так би мовити, руками? А правда й те, що та Аравіс, яка увесь час задирала носа, либонь, лише раденька мене позбутися; поглянути на неї – я ж їй тільки заважав». Якщо вже бути цілковито відвертим, пливти до Нарнії морем набагато приємніше, ніж борсатися в пісках десь у пустелі.
Саме із цих міркувань Шаста і зробив те, що, може, зробили б і ви, коли підхопилися б зрання, а потім ще б довго йшли пішки, постояли у черзі, понервували як слід, а на додачу – попоїли досхочу та прилягли на м’якенькій софі, у прохолодній кімнаті, у тиші, яку порушувало лише гудіння бджоли за вікном. Словом, він заснув. Прокинувся він від страшного гуркоту. Й аж підскочив з переляку та витріщив очі. Кімната мала інакший вигляд, ніж тоді, коли він засинав: на підлозі лежали довгі тіні, сонячні плями переповзли в глиб кімнати – виходить, він проспав не одну годину. Але що ж то був за гуркіт? Еге ж, порцелянова ваза, що стояла на підвіконні, була вже на підлозі. І навіть і не ваза, а самі лише друзки. Шаста відчув, як шалено закалатало його серце. Та калатало воно не через розбиту вазу. На підвіконні він побачив дві руки, що трималися за виступ з такою силою, що аж кісточки побіліли. Слідом за руками вигулькнула голова, а потім з’явилися й плечі. Просто крізь вікно в кімнату намагався вдертися хлопець десь одного з Шастою віку. Він усівся на підвіконні, звісивши одну ногу в кімнату.
Шасті ніколи не доводилося бачити свого віддзеркалення, та навіть якщо б і довелося, то він нізащо б не здогадався, що вони з тим хлопцем схожі, мов дві краплі води. Щоправда, той був схожий радше на опудало, ніж на пристойного хлопця: під оком чималий синець, замість одного зуба – самісінька дірка, обличчя перемазане багнюкою та юшкою, та й одежа, що, вочевидь, бачила кращі часи, видавалася такою, ніби її навмисне подерли на шмаття.