Він зіскочив на купу сміття і підтюпцем – наскільки дозволяв вузький провулок – побіг униз. Невдовзі провулок вивів його на вулицю, якою туди-сюди снувало чимало людей. Ніхто не звернув жодної уваги на хлоп’я в лахмітті, що босоніж бігло собі вулицею; тим не менш, він зітхнув із полегшенням лише тоді, коли за поворотом побачив перед собою міську браму. Тут його трохи поштовхали та потовкли, бо разом із ним з міста виходила сила-силенна людей; а на мосту за брамою юрба і зовсім перетворилася на повільну процесію, де люди вервечкою ледь тяглися одне за одним. Це було вже більше схоже на чергу, ніж на натовп. Після міського смороду, спеки, товкотнечі та гармидеру за міськими мурами, із чистою проточною водою обабіч, повітря здавалося живодайно свіжим.
Варто було Шасті опинитися з іншого боку моста, як натовп поруч із ним помітно порідшав: люди повертали чи то ліворуч, чи то праворуч і тяглися вздовж річки. Дорогою ж, яку обрав він, ходили, судячи з усього, нечасто. Тяглася вона поміж садами, і за кілька кроків він залишився сам, а ще за кілька – сам на вершечку гори. Тут він зупинився. Здавалося, він опинився на краю світу. Зелена травичка, на якій він стояв, обривалася мало не під його ногами, а далі, як не крути головою, усюди пісок, самий лише пісок, безкрає море піску; навіть хвилями він нагадував море, от тільки піщані хвилі були навіть вищі за морські, бо давно вже не знали води. Вдалині невиразно вимальовувалися гори – тепер вони здавалися ще далі. Помітивши ліворуч щось, що мало бути усипальнями, він зітхнув із полегшенням – вони на вигляд були саме такі, якими їх описував Ігого: величезні, підточені вітром і часом кам’яні навали, схожі на велетенські вулики, тільки дещо вужчі. Вони видавалися зловісними й аж чорними, бо просто за ними цієї миті сідало сонце.
Хлопчик повернув на захід та побіг до гробниць. Звісно, він видивлявся бодай якихось слідів своїх друзів, та надвечірнє сонце, що висіло попереду, світило в обличчя й засліплювало очі. «Та й до того ж, – подумав він, – вони, звичайно, чекатимуть на мене із дальнього боку найвіддаленішої з гробниць, там, де ніхто з міста їх не помітить».
Усього гробниць було із дванадцять, і в кожній був низький прохід із аркою, що вів у непроглядну темряву. Розкидані вони були на чималій відстані одна від одної, тож хлопець згаяв чимало часу, аби обійти всі і впевнитися, що оглянув усі дванадцять. Шаста не раз і не два зазирав і завертав за кожну з них, перш ніж зрозумів – на нього ніхто не чекає.
Тут, на самому краю пустелі, було дуже тихо; а сонце вже закотилося за обрій.
Зненацька звідкілясь з-позаду пролунав страхітливий звук. У Шасти з переляку аж серце в п’яти забігло, і він прикусив язика, аби не заверещати. Але вже за мить він збагнув, що то було: то сторожа Ташбаана сурмила в роги, сповіщаючи про зачинення міської брами. «Що ти за полохливий боягуз! – напустився він із лайкою сам на себе. – Ти вже чув такий самий звук сьогодні вранці!» Та одне діло – почути незнайомий звук вранці, в оточенні друзів, а зовсім інше – коли він долинає на сконі дня, а поруч немає ані душі. Тепер, коли браму замкнули, не важко було здогадатися, що друзі його ніяк не зможуть приєднатися до нього цього вечора. «Вони чи то вимушені провести в Ташбаані ніч, – розмірковував Шаста, – чи то вирушили далі без мене. То було в дусі Аравіс. Але Ігого не міг так зі мною вчинити! Ні, він не міг… чи, може, міг?»
Шаста знову помилявся щодо Аравіс. Вона хоч і була гордовита й сувора, та відданості своєму слову їй було не позичати, і вона ніколи б не полишила супутника, подобався він їй чи ні.
Думка про те, що ніч йому доведеться перебути наодинці (навколо темнішало з кожною хвилиною), примусила Шасту роздивитися навкруги зовсім іншими очима – і йому вкрай не сподобалося те, що він побачив. Якусь невимовну тривогу навіювали ці величні мовчазні кам’яні брили. Він як міг гнав подалі думки про гулів і мерців; та надовго б духу йому не стало.