«Це лев, точно лев, – подумав Шаста. – Ось мені й край. Аби ж то тільки було не надто боляче. Тільки б усе швидше скінчилося. Цікаво, що трапляється із людьми після смерті? О-о-ох, ось і він, усе ближче!» І він міцно заплющив очі та зціпив зуби, готуючись до неминучого.
Але замість пазурів та іклів він відчув лише, як щось тепле притулилося до його ніг. А розплющивши очі, він із подивом промовив: «Ти ба, а він і не такий уже й великий, як я гадав! Принаймні вдвічі менший. Ні, навіть не вдвічі, а разів у чотири. Мушу заявити, що це всього-на-всього кіт! Мабуть, уся та нісенітниця про звіра завбільшки з доброго коня мені просто наснилася».
І чи то так було насправді, чи то ні, та його бентежив пронизливим поглядом великих зелених очей звичайнісінький собі кіт, хоч більшого за розмірами кота йому бачити ще не доводилося.
– Ех, кицю, – видихнув Шаста. – Який же я радий знов тебе бачити. До чого ж бридкий сновид мені щойно наснився.
Він знов, як і ввечері, вмостився на жорсткому піску спиною до кота – тепло тварини розливалося по всьому тілу хлопчика, зігріваючи його до кінчиків пальців.
– Ніколи більше, доки житиму, не заподію жодної шкоди котам, – пообіцяв Шаста чи то собі, чи то котові. – Знаєш, я вчинив гидко одного разу – жбурляв камінням у стару, паршиву, змарнілу від голоду безпритульну кішку. Гей! Припини! – Кіт саме повернувся та боляче дряпонув хлопчика. – Не треба дряпатися. Хіба можеш ти насправді розуміти мої слова? – По тому він міцно заснув.
Коли він прокинувся наступного ранку, кота не було, а сонце, що стояло високо над небокраєм, уже розпекло пісок донезмоги. Спраглий Шаста, у якого в роті геть пересохло, підвівся та протер очі. Пустеля сліпила своєю білизною, і хоча з міста ледь чутно долинав шум голосів, навколо панувало цілковите безгоміння. Перевівши погляд трохи ліворуч, на захід, аби сонце не засліплювало очі, він зміг роздивитися на горизонті, за безкрайньою пустелею, гори, і такими чіткими були їхні обриси на тлі синього неба, ніби до них рукою сягнути. Окремо він розгледів блакитну височину з роздвоєною верхівкою і вирішив, що то і є гора Кирдик-Баш. «Що ж, судячи зі слів ворона, саме туди мені й належить прямувати, – вирішив він, – ось тільки треба помітити шлях, аби потім, коли з’являться інші, не гаяти ані миті». Із цими думками він ногою провів на піску жирну лінію, що вказувала на гору Кирдик-Баш.
Відтак, звичайно, не зайвим було б подбати про їжу та воду. Шаста підтюпцем рушив повз гробниці (тепер, за білого дня, вони здавалися зовсім-таки звичайними, і він навіть подивувався, як могли вони так перелякати його вночі) і спустився вниз до оброблюваних земель на березі річки.
Людей навкруги майже не було – міську браму відчинили декілька годин тому, і весь вранішній натовп уже пройшов до міста. Тож ніщо не заважало йому, як каже Ігого, здійснити «набіг» на ворожі землі, тобто перелізти через чийсь паркан, так Шасті вдалося здобути три апельсини, диню, одну чи дві фіги та гранат. Втамувавши голод, він спустився до річкового берега, тримаючись якнайдалі від моста, і досхочу напився води, яка виявилася настільки чудовою, що, недовго думаючи, він скинув із себе запилюжений одяг і занурився в прохолодну річку. Як ви вже могли здогадатися, Шаста, що прожив на узбережжі все своє життя, навчився плавати чи не раніше, ніж ходити. Вибравшись із води, він розлігся на травичці, розглядаючи поверх гладкої води пишноти Ташбаана, що стояв перед ним у всій своїй силі та славі. Та краєвид цей нагадав йому і про небезпеки, що чатували на нього: хлопець раптом усвідомив, що доки він тут хлюпався у водичці, його супутники могли потрапити до долини («і, цілком ймовірно, піти далі без нього»), тож він похапцем одягнувся і рвонув до гробниць із такою швидкістю, що, прибувши на місце, знову потерпав від спеки і спраги – уся добрість від купання зійшла нанівець.
Як і завжди, коли доводиться чекати на щось наодинці, день, здається, розтягнувся на добру сотню годин. Хлопчикові, звичайно, було про що подумати, але роздуми на самоті тягнуть час, мов гуму. Він чимало розмірковував про нарнійців, і особливо про Коріна, гадаючи, що ж трапилося, коли вони виявили, що хлопчик, який лежав на канапі й дослухався до їхніх таємних планів, був не Корін. Не так-то й приємно було думати про тих вельми милих людей, що мали тепер тримати його за зрадника.