Коли Аравіс закінчила свою розповідь, Лазаралін здивовано запитала:
– Але люба, чому б тобі не вийти за таркаана Ахошту? Усі від нього просто в захваті! Мій чоловік говорить, що він – один із найвидатніших людей в Остраханстві. Його призначили великим візиром, тільки-но помер старий Аксарта. Чи ти цього не знала?
– Мені байдуже! Мене лише з його вигляду нудить, – рішуче одказала Аравіс.
– Але ж люба, тільки подумай! Три палаци… і один з них – отой прекрасний палац коло озера в Ілкиині. Безліч перлин (це точно, мені казали!). Цілі ванни ослиного молока. І мене б ти бачила частіше…
– Він може залишити собі перлини та палаци – мене вони зовсім не цікавлять, – знизала плечима Аравіс.
– Ти завжди була трохи дивакуватою, Аравіс, – похитала головою Лазаралін. – Чого тобі ще треба?
Врешті-решт Аравіс вдалося переконати подругу, що вона і справді має на думці те, що каже. Вивести коней через Північну браму, а потім довести їх до долини Гробниць було зовсім нескладно. Нікому й на думку не спало б зупинити гарно вдягненого конюха, що веде двох коней – одного бойового, а іншого – осідланого для пані – вниз до річки, а Лазаралін мала чимало конюхів, яким можна це доручити. Важче було вирішити, що робити самій Аравіс. Вона запропонувала, щоб її понесли у паланкіні з запнутими фіранками, але Лазаралін пояснила їй, що паланкін використовують тільки для пересування в межах міста, тож якщо вона спробує проїхати крізь браму, це, безумовно, збурить зайві запитання.
Роздумували вони досить довго – і тим довше, що Аравіс коштувало чималих зусиль не давати подрузі відволікатися, коли зрештою Лазаралін радісно сплеснула в долоні та промовила:
– О! А ось що я думаю! Є один спосіб вислизнути з міста поза брамою. Сади тісрока – хай будуть вічними його літа! – простягаються аж до води, і там, в одній зі стін, є хвірточка. Користуватися нею, звичайно, можуть лише мешканці палацу, але… ти ж знаєш, люба… – вона захихотіла, – ми хіба що не мешкаємо там. Мені здається, тобі дуже пощастило, що ти зустріла саме мене. Вельмишановний тісрок – хай будуть вічними його літа! – такий ласкавий до нас. Нас запрошують до палацу майже щодня, він – мов друга домівка. Я люблю всіх тих милих принців і принцес до нестями і просто обожнюю принца Рабадаша. Я можу зазирнути туди, до тутешніх пані, коли мені заманеться: чи то вдень, чи вночі. Тоді чому б нам не прослизнути туди, коли стемніє, і не провести тебе крізь ті дверцята? Там завжди є декілька прив’язаних плоскодонок. І навіть якщо нас спіймають…
– Тоді все буде втрачено, – розпачливо перервала її Аравіс.
– Ох, люба! Не турбуйся ти так, – заспокійливо промовила Лазаралін. – Я хотіла сказати, що, навіть якщо нас хтось і спіймає, всі вважатимуть, що то лише одна з моїх шалених витівок. Мене вже там досить добре знають. Ох, якось… послухай лише, люба, це страшенно смішно…
– Я маю на увазі, що для мене все буде втрачено! – різкувато урвала її Аравіс.
– А… і справді… авжеж… Я тепер збагнула, що ти мала на увазі, люба. Що ж, чи є в тебе якийсь інший план?
Іншого плану в Аравіс не було, і вона відповіла:
– Ні. Ми повинні ризикнути. Коли вирушаємо?
– Тільки не сьогодні, – похитала головою Лазаралін. – Авжеж, не сьогодні. Сьогодні ж велика вечірка (я повинна братися за зачіску негайно ж!) і увесь палац від ліхтарів буде, мов у вогні. І народу буде багато! Доведеться відкласти все на завтрашню ніч.
Новина та не припала Аравіс до смаку, та робити нічого. Пообідній час тягнувся, мов нуга, і коли Лазаралін, зрештою, подалася на вечірку, Аравіс зітхнула із полегшенням: надто вже вона втомилася від хихотіння, балачок про сукні та вечірки, весілля, заручини та інших пліток. Вона рано пішла спати й ось на це не мала жодних нарікань: приємно було знов спати на подушках та чистих простирадлах.
Наступний день виявився схожим на попередній: Лазаралін усе ніяк не бажала дотримуватись своєї обіцянки й торочила Аравіс, що Нарнія – країна вічного снігу та льоду, заселена нечистою силою та злими ворожбитами, та й сама Аравіс божевільна, коли й справді збирається туди податися.
– І ще й з якимось селюком! – розпиналася Лазаралін. – Люба, тільки подумай! Це ж несмак.
Аравіс і сама чимало про це думала, але до того часу вже геть втомилася від легкодумства Лазаралін і чи не вперше збагнула, що подорожувати із Шастою було значно веселіше, аніж вести світське життя в Ташбаані. Тож вона відповіла:
– Ти забула, що я теж стану «ніким», як і він, щойно ми дістанемося Нарнії. Та й у будь-якому разі я вже дала йому слово.