– Тільки подумати… – майже плачучи, промовила Лазаралін, – якби ти мала хоч трошки здорового глузду, ти б стала дружиною великого візира!
Аравіс лише мовчки вийшла до стайні – нишком перекинутися слівцем із кіньми.
– Ледве зайде сонце, ви повинні піти із конюхом, – напучувала їх Аравіс. – Більше ніяких клумаків. Вас знову осідлають та загнуздають. У підсідельній торбі Гвін має бути їжа, а ти, Ігого, потягнеш бурдюки з водою. Конюху наказали дозволити вам напитись вдосталь на протилежному боці моста.
– А потім – на північ, до Нарнії! – схвильовано прошепотів Ігого. – Але що нам робити, якщо ми не знайдемо Шасту серед гробниць?
– Чекайте на нього там, – наказала Аравіс. – Сподіваюсь, ви гарно облаштувались?
– Як ніколи раніше! – радісно вимовив Ігого. – Але якщо чоловік твоєї подруги-реготухи платить своєму головному конюху за те, аби він добував найліпший овес, то його дурять, мов немовля.
Аравіс та Лазаралін повечеряли в кімнаті з колонами.
Десь за дві години вони були зібрані та готові. На Аравіс одягли сукню з тих, у які вбираються найулюбленіші рабині в багатих маєтках, а обличчя прикрили серпанком. Домовились, що, якщо хтось почне питати, Лазаралін вдасть, ніби веде Аравіс на подарунок одній із принцес.
Із замку дівчата вийшли пішки, а вже за кілька хвилин опинились біля воріт палацу. Авжеж, там чергували вартові, але офіцер знав Лазаралін досить добре, тому лиш скомандував солдатам: «Струнко!» і чемно привітався. Не гаючи часу, подруги прослизнули до зали з чорного мармуру – тут і досі снували придворні, раби та інший люд, проте дівчатам то було тільки на руку – у натовпі їх важче помітити. Вони пройшли до зали з колонами, звідти – до зали зі статуями, а далі повз колонаду проминули величні мідні ковані двері тронної зали. Розкоші навколо важко було б і словами змалювати, хоча дівчата мало що могли розгледіти у тьмяному світлі ліхтарів.
Незабаром вони вийшли до доглянутого саду, що сходинками спадав униз, і спустилися до старого палацу. Сутеніло, вони йшли уздовж коридорів, тьмяно освітлених вмурованими в стіни смолоскипами. Далі коридор роздвоювався, і Лазаралін нерішуче зупинилися, не в змозі вирішити, ліворуч їм іти чи праворуч.
– Чого це ти? Ну ж бо, ходімо! – прошепотіла Аравіс. Серце її шалено калатало, і їй усе марилося, що десь поряд, за рогом, на них може натрапити її батько.
– Ніяк не второпаю… – нерішуче відповіла Лазаралін. – Праворуч нам чи ліворуч… ліворуч, мабуть… Так, я майже певна, що ліворуч. До чого все це весело!
Вони повернули ліворуч та опинились у темному, ледь освітлюваному переході, що невдовзі східцями повів їх униз.
– Усе гаразд, – упевнено промовила Лазаралін. – Я певна, що ми йдемо правильно. Я пам’ятаю ці сходинки.
Раптом попереду засвітився вогник, що швидко наближувався, а ще за мить за дальнім рогом показалися тіні двох людей, що задкували переходом, тримаючи в руках довгі свічки. Задки, як відомо, ходити належить лише в присутності королівських осіб. Аравіс ледь стримала зойк, коли Лазаралін несподівано схопила її за руку – коли тебе хапають так несподівано, майже щипають, зазвичай це означає, що людина, яка тебе вхопила, чимось вкрай налякана. Аравіс ледь встигла подумати, що то досить дивно – з чого б Лазаралін було так лякатися тісрока, з яким, за її словами, вони були добрими друзями, але далі замислюватися над тим не було часу. Лазаралін навшпиньках і навпомацки пробиралася вгору сходами і квапила подругу за собою.
– Ось двері, – ледь чутно прошепотіла вона. – Хутко…
Вони увійшли, тихо зачинивши за собою дверцята, та опинилися в непроглядній темряві. Аравіс відчувала за швидким диханням Лазаралін, що та злякалася не на жарт.
– Збережи нас Таш! – самими губами промовила Лазаралін. – Що ми робитимемо, якщо він сюди зайде? Чи є тут де сховатися?
Ногами вони відчували на підлозі м’який килим, за кілька кроків, що їх вони пройшли на дотик, дівчата наштовхнулися на канапу.
– Ляжмо за нею, – проскиглила Лазаралін. – Ох, як я шкодую, що ми наважилися на все це… І чого це нас сюди потягло!
Між канапою та завішеною стіною місця було обмаль, і хоч дівчатка спромоглися втиснутися туди, Лазаралін зайняла більш вдалу позицію, майже повністю сховавшись під завіскою, а чоло Аравіс стирчало збоку канапи, тож, коли хтось зайшов би до кімнати з ліхтарем і випадково кинув погляд униз, він одразу її побачив би. Добре ще, що на голові в неї був серпанок, тож стороння людина не одразу б розпізнала чоло та два ока. Аравіс відчайдушно намагалася примусити Лазаралін посунутися й дати їй хоч трохи більше місця, але та, з переляку забувши про все і всіх, окрім себе, пручалася, мов навіжена, та навіть хвицнула Аравіс по нозі. Вони припинили чубитися і завмерли, трохи захекавшись. Навіть їхній власний подих здавався їм надзвичайно гучним, хоча більше не було чутно ані звуку.