Прочинилися двері, і зайшов пустельник із великою дерев’яною мискою в руках. Миску він обережно опустив на підлогу, відтак підійшов до ліжка і спитався:
– Як ти, доню, почуваєшся?
– Спину пече, батьку, – озвалася у відповідь Аравіс, – але загалом непогано.
Пустельник опустився на коліна, поклав руку їй на чоло та помацав пульс.
– Лихоманка тебе обминула, – мовив він. – Усе буде добре, доню, завтра ти встанеш із цього ліжка. Але зараз випий оце.
Він підніс їй до вуст дерев’яну миску. Аравіс не змогла не скривитися, скуштувавши того питва, адже козяче молоко з незвички може здатися не вельми приємним. Але вона була дуже спрагла, спромоглася випити все до дна і, щойно допила, почулася значно краще.
– Тепер відпочивай, доню, – наказав пустельник. – Рани твої промиті та перев’язані, і хоча вони тобі й дошкуляють, насправді вони не страшніші за порізи від батога. То мав бути дуже дивний лев; замість того, аби вирвати тебе із кульбаки та вп’ястися зубами, він лише раз дряпнув тебе пазурами по спині. Десять подряпин; пекучих, але не глибоких і зовсім не таких вже й небезпечних.
– Овва! – здивовано вигукнула Аравіс. – Удача мене не обминула!
– Доню, доню, – похитав головою пустельник, – я живу на цій землі вже сто й одну зиму і жодного разу не зустрічав те, що удачею ти звеш. Щось у цьому є, щось, що я не в змозі зрозуміти: але коли нам судилося, то можеш не сумніватися – те стане нам відомо.
– А що там Рабадаш зі своїми двомастами кіннотниками? – спитала Аравіс.
– Гадаю, він піде іншим шляхом, – зауважив пустельник. – Вони вже мали знайти переправу далі на схід, а звідти вони попрямують до Анварда.
– Бідолашний Шаста! – вигукнула Аравіс. – Чи далеко йому бігти? Чи встигне він дістатися туди першим?
– Маємо сподіватися, що так, – озвався старець.
Аравіс знову прилягла (цього разу на бік) і спитала:
– Чи довго я спала? Здається, уже темніє.
Пустельник визирнув у єдине вікно, що дивилося на північ.
– То не темрява ночі сходить на землю, – похитав він головою. – То з Буйної Голови спадають униз хмари. Негода завжди приходить до нас із тих країв. Уночі не обійдеться без вального туману.
Наступного дня, попри біль у спині, Аравіс почувалася так добре, що після сніданку (каші з вершками) пустельник дозволив їй підвестися з ліжка. Звичайно ж, вона одразу кинулася до коней. Погода змінилася, і вся зелена обгороджена ділянка була, мов величезна зелена чаша, наповнена сонячним світлом. То було дуже мирне місце, самотнє й тихе.
Гвін підбігла до Аравіс та по-конячому її поцілувала.
– Але де ж Ігого? – поцікавилась Аравіс, коли вони закінчили питати одна одну про те, як у кожної здоров’я та як їм спалося.
– Онде, – одказала Гвін, вказуючи носом на дальній кінець галявини. – Чи не могла б ти піти поговорити з ним? Щось не так, а я не можу з нього і слова витягнути.
Вони підійшли туди, де обличчям до стіни на траві лежав Ігого; і хоча він напевне почув їхні кроки, він ані повернув до них голову, ані прохопився хоч би словом.
– Доброго ранку, Ігого, – привіталася Аравіс. – Як ти почуваєшся цього ранку?
Ігого пробурмотів щось собі під ніс, але ніхто не зміг зрозуміти, що саме.
– Пустельник каже, що Шаста, певно, встиг вчасно попередити короля Луна, – продовжувала Аравіс, – тож, здається, поневірянням нашим настав край. Ми в Нарнії, нарешті, Ігого, чуєш?!
– Ніколи мені не бачити Нарнії, – стиха вимовив Ігого.
– Чи тобі недобре, Ігого, любий? – занепокоєно заметушилася Аравіс.
Ігого нарешті обернувся до них – на обличчі в нього застиг вираз настільки скорботний, наскільки взагалі скорботною може видатися коняча морда.
– Я повернуся назад до Остраханства, – сказав він.
– Що? – скрикнула Аравіс. – Назад до рабства?
– Так, – ще тужливіше кивнув Ігого. – Рабство – то все, на що я здатен. Як я зможу з’явитися серед вільних коней Нарнії? Я, котрий полишив на поживу левам кобилку, дівчину та хлопця, доки сам тікав з усіх ніг, рятуючи свою нікчемну голову!
– Ми всі мчали з усіх ніг, – зауважила Гвін.
– Тільки не Шаста! – пирхнув Ігого. – Чи, принаймні, він біг у правильному напрямку – назад. І це ганьбить мене найбільше за все. Я, що називав себе бойовим конем і пишався тим, що брав участь у сотні боїв, поступився маленькому людському хлоп’яті, ще зовсім дитині, лошаті, що ніколи навіть і меча у руці не тримав і не мав ані виховання, ані доброго прикладу у своєму житті!