– Я розумію, – кивнула Аравіс, – бо сама почуваюся так само. Шаста був неперевершений. А я… я й сама не ліпша за тебе, Ігого. Я ображала його, дивилися на нього зверхньо з того самого дня, як ми познайомилися. Але я все ж гадаю, що нам краще залишитися та сказати йому, як нам соромно, аніж повертатися назад до Остраханства.
– Тобі легко казати, – зауважив Ігого, – то не ти осоромила себе, а я… я втратив усе.
– Добрий мій коню, – почувся голос пустельника, що наблизився до них непомітно, бо нечутно ступав босими ногами по м’якій соковитій траві, – добрий мій коню, нічого ти не втратив, окрім власної зарозумілості. Ні, ні, любчику, не тули вух до голови та не тряси на мене своєю гривою. Якщо ти й справді такий присоромлений, яким здавався хвилину тому, то маєш навчитися прислухатися до здорового глузду. Ти – не такий вже й великий кінь, яким звик себе вважати, живучи серед бідолашних нетямущих конячок. Не дивно, що ти сміливіший та розумніший за них. Великої науки в тому не було. Але це ще не означає, що ти станеш кимсь видатним у Нарнії. Та коли ти не забуватимеш, що немає в тобі нічого видатного, то залишатимешся дуже чемним конем. А тепер, якщо ви та інші мої чотириноги брати й сестри, зволять пройти зі мною за двері кухні, ми подбаємо про решту того молозива.
Розділ 11
Незваний супутник
Коли Шаста вибіг у хвіртку, то опинився на луці, а за лукою похило піднімалося невелике вересове пустище, що тягнулося до дерев. Та тепер йому не треба було ані думати, ані гадати, а треба було просто бігти – бігти, і все. Руки-ноги в нього дрижали, у боці сильно кололо, а піт, що градом котився з лоба, сліпив і різав очі. Правду кажучи, він мало не падав з ніг і кілька разів заледве не підвертав їх, ступивши на хисткий камінь.
Дерева ставали дедалі густіші, а на прогалинах буяла папороть. Сонце зайшло за хмари, та від того прохолодніше не стало. Наступив один із тих задушливих сірих днів, коли мух, здається, вдвічі більше, ніж зазвичай; мухи обліплювали його обличчя, та він навіть не намагався їх зігнати – не до них.
Раптом він почув звук рога – не тривожний хриплий звук великої дуди, як роги в Ташбаані, а веселий клич: «Ті-ро-ту-ту-гу!» Ще мить – і ось він вибіг на широку галяву й опинився серед юрби людей.
Принаймні йому вона здалася юрбою, хоча насправді було там чоловік п’ятнадцять-двадцять, усі в зелених мисливських шатах та кінні: дехто сидів верхи, інші спішилися і стояли в головах коней. Посеред юрми юнак притримував стремено для літнього чоловіка, аби той заліз верхи. А той пан, для якого тримали стремено, був найвеселішим королем, якого лише можна уявити, кругловидий, яснозорий, зі щоками рум’яними, як ті червоні яблука.
Та щойно він угледів Шасту, то й думати забув сідати на коня. Він простяг назустріч руки, лице його засяяло, і, не стримуючи себе, він вигукнув:
– Коріне! Мій синку! Та пішки, і в лахмітті! Що за…
– Та ні, – захекано вичавив із себе Шаста, хитаючи головою, – я не принц Корін. Я… я знаю, що схожий на нього… бачив його високість у Ташбаані… він шле вам вітання.
Король не зводив з Шасти погляду, і вираз його обличчя неможливо було описати.
– Це ж ви кх… кх… к-король Лун? – видихнув Шаста і, не чекаючи на відповідь, відхекавшись, продовжив: – Пане король! Поспішайте… Анвард… Зачиніть браму… ідуть вороги… Рабадаш і дві сотні кінноти…
– Ти цього певен, хлопче? – запитав хтось із почту.
– На власні очі, – кивнув Шаста, – я їх бачив. Мчав наввипередки з ними весь час від Ташбаана.
– Пішки? – спитав той самий пан, здійнявши брову.
– Верхи… а коней я залишив у пустельника, – відповів Шаста.
– Вір йому, Дарріне, – мовив тут король Лун. – У нього на обличчі написано, що він каже правду. Гей, на коней! І вільного коня – хлопцю. Ти ж умієш скакати швидко?
Замість відповіді хлопець поставив ногу в стремено коня, якого підвели до нього, і за мить уже сидів у кульбаці.
Він робив це сотні разів разом з Ігого за кілька останніх тижнів і тепер сидів верхи не так, як першої ночі, коли Ігого сказав, ніби хлопчик сідав на коня, неначе залізав на копицю сіна.
Шаста був невимовно радий чути, як лорд Даррін сказав королю:
– Сір, у хлопця постава як у справжнього вершника. Запевняю вас, у його жилах – шляхетна кров!
– Авжеж, це й мені спало на думку, – мовив король і позирнув на Шасту з непередаваним, майже голодним виразом у сірих очах.
І вся ватага пустила коней учвал. Шаста справді прекрасно сидів у кульбаці, та що робити з поводом, він й гадки не мав, бо жодного разу його не торкався, коли сидів верхи на Ігого. Краєм ока він ретельно придивлявся, як це роблять інші (як часом робить і багато хто з нас на званому обіді, коли не цілком певен, який саме ніж чи яку саме виделку слід взяти), і намагався правильно триматися. Та насправді він не прагнув правити конем по-справжньому; а сподівався, що кінь сам попростує за рештою вершників. Кінь цей був, зрозуміло, звичайним конем, а не розумним, та мізків йому стало, аби збагнути, що цей дивний хлопчик, який на ньому верхи, не має ані нагайки, ані шпор і не є господарем становища. Тож недарма незабаром Шаста опинився у самому хвості кавалькади.