– Можеш називати мене й так, – мовив Могутній Голос, – та я аж ніяк не схожий на істоту, яку ви звете велетом.
– Я тебе зовсім не бачу, – сказав Шаста, вдивляючись у темряву. І тут (бо йому раптом прийшла в голову ще жахливіша думка) він спитав, заледве не криком: – А ти… ти, бува, не той… не мрець? Ой, благаю тебе, йди собі геть, будь ласка. Що поганого я тобі зробив? Ой, чому ж мені так не таланить!
І знову він відчув тепло подиху Істоти не лише на руці, але й на лиці.
– Ось, прошу, – сказала вона. – Бачиш, це ж не подих примари чи духа. Розкажи мені, чому це ти вважаєш, що тобі не щастить.
Цей подих трохи заспокоїв Шасту – отже, він говорить не з небіжчиком. І він розповів, що ніколи не знав своїх справжніх батька й матері, а виріс він у злиднях в одного рибалки, який обходився з ним дуже суворо. І розповів він далі історію своєї втечі й те, як їх переслідували леви і змусили рятуватися вплав, і про всі загрози для них у Ташбаані, і про ніч серед могил, і про те, як вили в пустелі дикі звірі. І розповів він про спеку і спрагу під час мандрів пустелею, і як майже досягли вони мети своєї, коли інший лев напав на них, поранивши Аравіс. А ще про те, як багато часу спливло відтоді, як він востаннє їв.
– Я б не сказав, що тобі не таланить, – сказав Могутній Голос.
– А хіба ж то таланить – натрапити на шляху на стількох левів? – запитав Шаста.
– Лев був лише один, – зауважив Голос.
– Як це один? Я щойно розповів тобі, що було щонайменше два леви першої ночі, і…
– Був лиш один, та він був прудконогий.
– Звідки ти знаєш?
– То був не хто інший, як я. – Шаста від несподіванки роззявив рота і нічого на це не сказав, тож Голос продовжив: – Я був тим левом, який примусив тебе пристати до Аравіс. І я був тим котом, який утішав тебе серед мертвих. Я був той лев, який, поки ти спав, відганяв від тебе шакалів. Я був той лев, який додав коням нової сили, нагнавши на них страху, аби ти встиг вчасно зустріти короля Луна. І я був той лев, якого ти не пам’ятаєш, але який відштовхнув човна, у якому ти, мале дитя на порозі смерті, лежав, аби човен пристав до берега, де сидів старий рибалка, якому тієї ночі не спалось і який тебе взяв за сина.
– Тоді виходить, це ти поранив Аравіс?
– Так, я.
– Але навіщо?
– Дитино! – зауважив Голос. – Я зараз розповідаю тобі твою історію життя, а не її. Кожному я розповідаю лише його історію.
– Хто ти? – спитав Шаста.
– Я – це я і є, – сказав Голос, дуже глибоко і низько, та так, що задрижала земля; і знову: – Я – це я і є, – дзвінко, чітко й радісно, а потім втретє: – Я – це я і є, – прошепотів так лагідно, що ледве було чути, і все ж здавалося, що линуло звідусіль навколо тебе, немовби ці слова прошелестіло листя.
Шаста більше не боявся того, що голос належить звіру, який його може з’їсти, чи того, що це голос примари-мерця. Та його охопив новий і зовсім інший трепет. А ще він відчув радість.
Тим часом чорний туман перетворювався на сірий, а сірий туман – на білий. Ці зміни, мабуть, почалися ще певний час тому, та поки Шаста говорив з Істотою, нічого іншого він не помічав. І ось білизна навколо стала сяючою білизною, від якої доводилось мружити очі. Десь попереду почувся спів птахів, і хлопчик зрозумів, що ніч нарешті закінчилася. Тепер стало добре видно і гриву, і вуха, і голову його коня. На них зліва лилося золотаве світло. Він подумав, що то сонце.
Шаста повернув голову і побачив, що поруч нього крокує Лев, вищий від коня. А кінь, здавалося, його не боїться чи не бачить. Сяйво йшло від лева. І ніхто не бачив видовища жахливішого або прекраснішого.
На щастя, Шаста все своє життя прожив на крайньому півдні – в Остраханстві – і не чув розповідей, які пошепки передавалися в Ташбаані з вуст в вуста про страшного нарнійського демона, який з’являється в подобі лева. І, звісно ж, він не знав жодної з правдивих історій про Аслана, великого Лева, сина імператора над морями, короля над всіма великими королями Нарнії.
Та одного погляду в лик Лева було досить для того, щоб хлопчик зслизнув з коня і впав на коліна. Йому несила було говорити, та й нічого він не хотів сказати, бо знав, що нічого говорити йому не треба.
Великий король над всіма королями схилився над ним. Його грива і якісь урочисті дивні пахощі над гривою огорнули хлопця. Лев язиком торкнувся чола Шасти. Хлопчик підняв обличчя – і їхні погляди зустрілися. І цієї миті бліде мерехтіння туману і палюче сяйво Лева сплелися в бурхливій славі, з’єдналися і щезли. Шаста був сам, верхи на трав’яному схилі гори під ясним синім небом. І лунав спів птахів.