Та по якомусь часі об’явилися двоє більш розсудливих мешканців лісу. То були Рудий Гном, якого, між іншим, звали Бобрик, та Олень, красива благородна істота з великими ясними очима, плямистими боками та ніжками, як сірники, що їх, здавалося, можна зломити двома пальцями.
– З нами Лев! – вигукнув гном, почувши новину. – Коли так, то чого ми стоїмо як вкопані та розводимо теревені? В Анварді ж – ворог! Негайно слід сповістити у Кейр-Паравель. Потрібно скликати військо. Нарнія має запомогти королю Луну в лиху годину.
– Гай-гай! – подав Їжак голос. – Та в Кейр-Паравелі Великого короля немає. Він подався на північ уладнати якісь справи з велетами того краю. А коли ми вже згадали про велетів, то це мені нагадало…
– Хто доправить нашу звістку? – перебив його Гном. – Хто тут прудкіший за мене?
– Найпрудкіший тут, певне, я, – виступив уперед Олень. – Яку звістку я маю передати? Скільки їх… тих остраханців?
– Дві сотні шабель… із принцом Рабадашем на чолі. А ще…
Та Оленя вже й слід загув: з усіх чотирьох копит він так рвонув, що за мить його куций білий хвостик щез за деревами вдалині.
– Гм-м, а куди це він помчав? – почухав потилицю Кролик. – У Кейр-Паравелі Великого короля Пітера нема.
– Але там є королева Люсі, – заперечив Бобрик – І тоді… Гей, парубче! Що з ним? Зблід, наче полотно. Овва! Та він от-от знепритомніє! Певно, з голоду. Коли ти, хлопче, востаннє їв?
– Вчора вранці, – вимовив Шаста неслухняними губами.
– Ну, тоді ходімо, – і гном обхопив Шасту за стан товстенькими рученятами. – Ет, сусіди-сусіди! Нам має бути соромно. Гайда зі мною, хлопче. Поснідаємо, позаяк балачками ситий не будеш.
Буркочучи собі під ніс докори, гном щодуху й щосили чи то вів, чи то волік положистим схилом Шасту в лісову гущавину. Дорога до Гномової хатки, як виявилося, була довшою, ніж Шасті того хотілося б, і, коли вони вийшли з лісу на прогалину, у хлопця уже підкошувались ноги. Посеред галяви на голому схилі стояла хатина, а з комина хатини струменів дим. Двері хатини були розчинені навстіж, тож прямо з порога гном гучно гукнув:
– Гей, брати! Накривайте на стіл – у нас гість до сніданку.
І тієї ж миті Шаста почув, як апетитно щось зашкварчало на сковорідці, а в ніздрях щось гарно залоскотало. Такого апетитного запаху він ще ніколи не чув, та, сподіваюсь, що вам цей запах добре знайомий. Адже насправді то пахли смажені яйця з салом і грибами.
– Обережно голову, хлопче, – попередив Бобрик, та трохи запізно, бо Шаста встиг гепнутися лобом об низький одвірок. – Ну ж бо, – запросив Гном до столу, – сідай. Авжеж, стіл трохи занизький для тебе, але й табуретка теж невисока. Тож сідай. Ось – каша, ось – джбан із вершками, а ось і ложка.
Не встиг Шаста покінчити з вівсяною кашею, як двоє братів Бобрика (яких, між іншим, звали Йоржик та Коржик) вже ставили на стіл яєчню з салом і грибами, а також кавник, гаряче молоко й потапці.
Усе, що з’являлося на столі, було для Шасти в первинку, адже остраханська їжа зовсім інша. Він навіть не знав, що то за хрусткі шматочки брунатного кольору, бо ніколи раніше не бачив потапців. І він не знав, чим то таким жовтим і м’яким ці шматочки намащені, позаяк в Остраханстві страви смажать на олії, а не на вершковому маслі. Та й сама хатинка зовсім була не схожа ані на темну, душну та пропахлу рибою халупу Аршиша, ані на прикрашені килимами та колонами палаци Ташбаана. Дах хатини був низенький, а сама вона – дерев’яна, втім, як і все в ній. На стіні висіли ходики із зозулею, на столику лежала скатертина в білу та червону клітинку та стояли в горняті польові квіти, а на віконцях з товстими шибками почеплено було фіранки. Ось тільки дуже вже клопітно було пити з гномових філіжанок та їсти гномовими виделочками та ложечками з крихітних тарілочок. З одного боку, порції були малюсінькі, та, з іншого боку, порцій цих було дуже багато, тож гноми повсякчас щось підкладали й підливали Шасті, невтомно примовляючи: «Прошу масло» чи «Може, ще одну філіжаночку кави?», «Хочу запропонувати ще грибочків?» або «Чи, може, ще окатої яєчні?» Коли ж усі наїлися донесхочу, гноми вирішили потягнути соломинку: кому мити брудний посуд? Не пощастило Йоржику, а Бобрик та Коржик вийшли з Шастою надвір та сіли на лавку попід хатиною, простягнули затерплі ноги, задоволено хухнули «Хух!» і запалили люльки. Роса з трави вже спала, і якби не легкий вітерець, то було б навіть жарко.
– А тепер, чужоземний гостю, – мовив Бобрик, – я покажу тобі згори наш край. Звідси добре видно майже всю Південну Нарнію, і ми вельми пишаємося тим, що з нашого двору розгортається такий краєвид. Он, ліворуч, за тими ближніми горбами видно Західні гори, а он та гора праворуч називається Кам’яний Стіл, а за нею…