– Ах, якби зі мною були мої краплі, – зітхнула королева Люсі. – Відразу все загоїли б і поставили на ноги. Та Великий король суворо-пресуворо наказав мені не брати їх з собою на війну, а тримати для доконечної потреби.
А трапилося ось що. Не встиг Корін погомоніти з Шастою, як його за лікоть ухопив один гном в обладунках на ймення Реп’ях.
– У чому річ, Реп’яху? – запитав його Корін.
– Ваша королівська високосте, – розпочав гном, відводячи Коріна вбік, – сьогодні по обіді наше військо перейде перевал і ми підійдемо впритул до замку його величності вашого батька. Тож цілком можливо, що ще сьогодні станемо до бою.
– Знаю, – заусміхався Корін. – Хіба ж це не чудово!
– Чудово це чи ні, – продовжував Реп’ях, – та в мене від короля Едмунда суворий наказ: зробити все, аби ваша високість не опинились серед бою. За самим боєм вам дозволено спостерігати, і цього, зважаючи на ваш юний вік, вашій високості більше ніж досить.
– Що за дурниця! – вибухнув від обурення Корін. – Авжеж, я битимуся! Ось і королева Люсі буде серед лучників.
– Їх королівська величність можуть чинити, як їм заманеться, – сказав на те Реп’ях, – а ви – під моєю опікою. Або ви даєте ваше чесне королівське слово, що триматимете свого поні поруч мого і ні на крок не відлучитеся від мене, аж поки цього я вашій високості не дозволю зробити, або ж, за наказом його величності, вас прив’яжуть за руку до моєї, наче бранця.
– Лишень спробуй – я тобі так облатаю боки, – спалахнув Корін.
– Цікаво подивитися, – ущипливо кинув гном.
І цього для такого хлопчини, як Корін, було більш ніж досить, тож він шулікою накинувся на гнома – і вони замолотили кулаками. Цей поєдинок мав би бути рівним, хай Корін був і важчий, і вищий та мав довші руки, але гном мав свої переваги: був старший за віком і до того ж битою головою. Та з’ясувати, чия візьме, так і не вийшло, бо гірський схил – не краще місце для герцю. Бідоласі Реп’яху не пощастило: він наступив на хисткий камінь і проорав землю носом, а коли силкувався встати, то виявив, що на нозі розтягнув зв’язки. Так, це було справді болюче розтягнення зв’язок, через яке бідолаха ані ходити, ані їздити верхи не зможе щонайменше два тижні.
– Бачите, що ваша високість накоїли, – гримів король Эдмунд. – Перед самим боєм із наших лав вибили стріляного вояка.
– Я займу його місце, сір, – вигукнув Корін.
– Тьху! – сплюнув Едмунд. – Хіба хто ставить під сумнів вашу хоробрість! Та хлопчик на полі бою лишень для своїх загроза!
Тут короля кудись покликали, і Корін, ґречно вибачившись перед гномом, майнув до Шасти та зашепотів:
– Швидко! Тепер є вільний поні та обладунки гнома. Надягай-но, поки ніхто не бачить.
– Нащо? – не зрозумів Шаста.
– Як це нащо? Щоб битися в січі! Невже не хочеш?
– Е-е, еге ж, аякже, – прогугнів Шаста, хоч до цієї миті нічого такого в нього й на гадці не було. І тут у Шасти неприємно занудило під грудьми.
– От і добре! – зрадів Корін. – Вдягай через голову. Тепер перев’язь для меча. Тільки ми маємо їхати у самому хвості колони й триматись тихо, наче миші. Ну, а як розпочнеться битва, то всім уже буде не до нас.
Розділ 13
Битва при Анворді
Ще до одинадцятої ранку військо знову було на марші; рухалися на захід, залишаючи гори ліворуч. Корін і Шаста їхали в самому ар’єргарді, замикали колону за велетнями. Люсі, Едмунду й Перідану було не до хлопців: вони обговорювали плани битви. І хоч Люсі раз запитала: «Але де ж його непосидлива високість?», Едмунд лише кинув у відповідь: «Попереду його немає, і це вже добра новина. Хай так воно і буде».
Шаста розповів Коріну про свої поневіряння і пояснив, що їздити верхи навчався в коня, через те зовсім не знає, як правити конем за допомогою поводів. Корін йому все це показав, а крім того, розповів про своє таємне відплиття з Ташбаана.
– А де ж королева Сьюзан?
– У Кейр-Паравелі, – відповів Корін. – Вона, знаєш, не схожа на Люсі, ця – як справжній чоловік чи принаймні парубок. А королева Сьюзан – як звичайна доросла пані. На війни вона не їздить, хоча сама відмінно стріляє з лука.
Тим часом гірська дорога, якою вони пересувалися, ставала дедалі вужчою, а схил праворуч – чимраз крутішим. Врешті-решт вони змушені були їхати вервечкою по одному понад краєм прірви, і Шаста здригнувся від думки, що тим самим шляхом він проїхав минулої ночі, й гадки не маючи про прірву.
«Але, певна річ, – промайнула у нього думка, – я був у цілковитій безпеці. Адже Лев тримався зліва від мене. Увесь той час він був між мною та безоднею».