– У твоєму віці то важко зрозуміти, – відповів Ігого. – А я був усього-на-всього лошам, коли покинув Нарнію, тож і сам до пуття не розумію.
Кажучи це, Ігого стояв спиною до зеленої стіни паркану, а дівчата заглядали йому в рота. Тон його був доволі повчальний, а очі напівзаплющені, ось чому він не помітив, як Гвін та Аравіс раптом змінилися на обличчі. І не дивно: поки Ігого там собі розпинався, у нього за спиною з’явився величезний лев, який заплигнув на огорожу і тепер балансував нагорі – від такого видовища у дівчат роззявилися роти і мало очі не повилазили. Тим паче яскраво-жовта грива засліплювала, неначе полуденне сонце, і, може, саме тому Лев їм здавався і більшим, і більш вражаючим, і загрозливішим, ніж інші, до того ними бачені леви. Він зістрибнув на подвір’я і беззвучно наблизився до Ігого. Гвін з Аравіс стояли, немов зачаровані, не в змозі ані слова вимовити, ані зрушити з місця.
– Без сумніву, – тим часом вів далі Ігого, – коли про нього кажуть, що він лев, то мають на увазі не зовнішність, а риси, а саме: силою він не поступається левові, як лев кидається на ворогів (на наших із вами ворогів, зауважте) чи щось ще. Навіть така маленька дівчинка, як ти, Аравіс, могла б здогадатися, що смішно навіть припустити, нібито той Лев може бути справжнім. Таким припущенням можна навіть образити: якщо він Лев, то він має бути звіром, таким, як Гвін чи я. А раз так, – тут Ігого не витримав та голосно заіржав, – то в нього має бути чотири лапи, хвіст та… ву-ву-вуса! Га-га-га, ги-ги-ги! Гик! Гик! Гик! Ґвалт!
Він заволав «ґвалт» тому, що не встиг він вимовити слово «вуса», як у вусі йому щось залоскотало. Як з’ясувалося, то був Асланів вус. Ігого підскочив, мов ужалений, сахнувся аж до іншого боку огорожі й навіть спробував був перестрибнути її – та довелося повертатися: стіна була зависока для нього, аби заплигнути та накивати копитами далі. Аравіс із Гвін і собі позадкували. Запала напружена тиша.
Але ось Гвін, тремтячи всім тілом, тоненько заіржала та підбігла до Лева.
– Ви такий… такий гарний, що нехай краще з’їсте мене ви, якщо вже так хочете, ніж я просто відкину копита, хоча б і від переїдання.
– Моя люба доню, – сказав на те Аслан, обцілувавши її з воістину левовою щедрістю. – А я знав, що ти тут найсміливіша і не змусиш чекати мене. Хай буде з тобою моя радість!
За цим він здійняв голову та заговорив зичним голосом:
– Ігого-Ігого, – звернувся він до коня, – мій бідний, гордовитий, переляканий Ігого, підійди-но ближче. Ще більше, сину мій, не лякайся. Не того страхайся, аби підійти, страхайся того, аби не підійти. Торкнися мене, обнюхай мене. Є в мене і лапи, й хвіст, і вуса, а сам я і є – справжнісінький собі звір.
– Аслане, – тремтячим голосом заговорив до Лева Ігого, – який же я дурень!
– Щасливий той кінь, що усвідомив те змолоду. Втім, як щаслива і кожна людина. Підійди-но, Аравіс, доню! Дивися! М’які лапи мої цього разу тебе не зранять.
– Перепрошую, пане Лев… цього разу? – не второпала Аравіс.
– То я тебе поранив, – роз’яснив Аслан. – І я – той Лев, що з’являвся вам під час усієї подорожі. Чи зрозуміла ти, за що тебе було поранено?
– Ні, пане Лев.
– Подряпини на твоїй спині до останньої краплини втраченої тобою крові повторюють рани на спині рабині твоєї мачухи, яку ти підпоїла сонним зіллям. Її біль ти мала відчути на собі.
– Так, пане Лев. Прошу…
– Питай, моя люба, – підбадьорив її Аслан.
– На які ще неприємності вона наразилася через мене?
– Дитя моє, – похитав головою Аслан. – Я розповідаю тобі твою історію, а не її, бо нікому не дано почути нічого, окрім їх власної історії.
Він струсонув головою і заговорив уже веселіше:
– Не сумуйте, діти мої. Незабаром ми зустрінемося знов. Але до цього на вас чекає ще один гість.
Із цими словами він одним стрибком заплигнув на паркан та зник, мов і не було.
Хоч як не дивно, але в друзів не виникло жодного бажання обговорювати його появу – вони неквапливо розійшлися по різних кутках і там ходили собі на самоті туди-сюди, обмірковуючи несподівану зустріч.
Десь за півгодини обох коней покликали на задній двір перехопити смачненького з того, що приготував для них пустельник, коли Аравіс, яка все ще гуляла подвір’ям, була налякана звуками сурми, що пролунали з-за огорожі.
– Хто там? – прокричала вона.
– Його королівська високість, принц Кор Древлянський, – сповістив герольд.
Аравіс відсунула засув і прочинила хвіртку, трохи позадкувавши, аби дати дорогу незнайомцям.