– Це ще теж невідомо, – важко зітхнув Ігого. – Чи розумні коні дозволяють собі пустощі? А покачатися в траві? А що, як ні? Я не витримаю, якщо мені доведеться від усього цього відмовитися. Що гадаєш, Гвін?
– Я пустуватиму та качатимуся у траві незалежно від того, роблять так у Нарнії чи ні! – відказала Гвін. – Гадаю, нікому до цього й діла немає!
– До замку ще далеко? – несподівано спитав у Кора Ігого.
– Замок за наступним поворотом, – озвався принц.
– Що ж, – зупинив усіх Ігого. – Тоді я збираюся добряче покачатися, хоч би то було й востаннє. Зачекайте на мене хвилинку.
За п’ять хвилин він повернувся, важко дихаючи та весь укритий шматтям папороті.
– Ось тепер я готовий, – тужним голосом повідомив він. – Веди нас, принце Кор. Нарнія і північ!
Вигляд він мав як кінь, що прямує на похорон, а не повертається додому, де на нього чекає довгоочікувана свобода.
Розділ 15
Рабадаш, Великий і Вухастий
Новий поворот стежини вивів мандрівців із лісу на простору зелену рівнину з обробленими полями, по інший бік якої, захищений від північних вітрів високим гірським пасмом, здіймався Анвард. Споруджений із червоно-брунатного каміння, старовинний замок був помітним іще здаля.
Не встигли вони дістатися брами, як їм назустріч вийшов сам король Лун. Якби Аравіс не підказали, що то король, вона нізащо не здогадалася б, бо вигляд він мав такий, нібито щойно виліз із собачої буди. Правду кажучи, Лун і справді оглядав королівську псарню, для чого й вдягнувся у найстаріші з найстаріших одеж, коли йому доповіли про прибуття гостей. Єдине, що він встиг зробити, – помити руки після усього бруду, що залишається після відвідин псарні, а перевдягнутися, звісно, не встиг. Втім, треба визнати, що той вишуканий уклін, яким він винагородив Аравіс, підхоплюючи її під ручку, був по-справжньому королівським, себто таким, від якого кожна жінка почувається королевою.
– Моя юна леді, – мовив він, розгинаючись, – неможливо передати нашу радість від того, що ви потішили нас своїм візитом. Жива була б дорогоцінна дружина наша, ми, не сумнівайтеся, запросили б вас удвічі ласкавіше, ніж я можу це зробити сам. Та це не може зменшити мого бажання догодити вам, якого має вистачити на двох. Глибока скорбота оселилася в нашому серці, коли дізналися ми про ті обставини, що спонукали вас покинути батьківський дім. І смуток охопив нас, коли почули ми про ті поневіряння, що спіткали вашу світлість на довгому шляху до нас; та гордістю переповнилося серце, коли принц Кор нам оповів про неабияку мужність вашу, якій позаздрив би й найхоробріший із вояків.
– Пусте! Моя хоробрість не йде в жодне порівняння з хоробрістю сина вашого, Кора. Рятуючи мені життя, він не злякався кинутися голіруч на лева.
– Он як! – здивувався король і аж просяяв. – Про це він мені не розповідав. Либонь, забув, чи що?
Тож Аравіс не лишилося нічого іншого, як розповісти про те, що «приховав» від короля Кор. А що сам Кор: з одного боку, йому кортіло, аби про те дізналися всі, а з іншого – розповідати те самому не дозволяла гідність. Тому довелося слухати, як про це розкажуть інші, отож оповідка йому не сподобалася, бо що більше він слухав, то більше почувався дурнем. Зате вона дуже сподобалася його батькові, та так сподобалася, що за наступні кілька тижнів він переповів її кожному стрічному, тож врешті-решт у Кора з’явилося нездійсненне бажання, аби та пригода взагалі не траплялася з ним.
Та якщо не забігати наперед, то варто зауважити, що король не забув привітати ані Гвін, ані Ігого, звертаючись до них так само чемно, як до того звертався до Аравіс. Він спробував був розпитати їх про їхні родини, що залишилися в Нарнії, а також чи пам’ятають вони когось із родичів, адже, як він зрозумів, їх викрали ще в дитинстві. Та коні як води в рот набрали – вони ж, бач, аж ніяк не звикли, аби до них зверталися, як до рівних, мається на увазі – люди, тобто дорослі люди. Кор та Аравіс до уваги не бралися, бо були ще замалі.
Невдовзі з замку вийшла королева Люсі, яка радо приєдналася до інших.
– Люба наша Аравіс, а це найліпший друг нашої родини, їх величність королева Люсі, – уклонившись, відрекомендував її Лун. – Їх величність самі вирішили наглянути за тим, аби в покої, що призначено вам, усе було прибрано найліпшим чином. Сперечатися з їх величністю ми не воліли, бо хто, як не жінки, найкраще розуміють одна одну!
Люсі поцілувала Аравіс у щоку. Вони поглянули одна на одну і вже як найкращі подруги пішли оглядати спочивальню Аравіс та її будуар, обговорюючи, що і як тепер вдягають при дворі та інші надзвичайно важливі в таких обставинах для дівчат речі.