– Перестань, Охріме... Ти, звісно, ще чолов’яга міцний, але ж від онуків своїх відрікатися не будеш?
– Гм... – стурбовано почухав потилицю старий. – Та воно, й звісно. Літа... Ніяк не звикну. Дідусь, а певно, що дідусь... Бабцею, дякувати Богу ніхто не нарече... Коли так, то розповідай, Юрасю, що своїми очима бачив. Лиш не прибріхуй. Бо я хоч і підсліпуватий, а піду перевірю. Носом землю поротиму, а однак усе визнаю.
Парубок кашлянув у кулак, прочищаючи горло. І озирнувся на решту товаришів, що неспокійно товпилася позаду, чекаючи що він скаже. І лише Захар, який вірив синові не менше, ніж старий Лис Юркові, дивився у вікно, заклопотаний іншими думками.
– Бачив сліди боярина Тугар Вовка. Він сам вийшов з двору і подався до Ведмежого яру. Йшов легко вбраний, лише з мечем. Під Грицевим дубом людські сліди уриваються, а починаються вовчі... Дуже великого вовка, пудів на сім...
– Отак відразу?
– Ні. Під дубом шамотанина якась була. Наче борюкався боярин у траві сам з собою.
– А, може, під дубом на нього вовк напав?
– Кров була б, дідусю... Клапті одежі, шерсть... Не так усе було.
– А як?
– Прийшов боярин під дуба сам. Роздягнувся. Покачався у траві... А далі пішов вовк. Згодом, під ранок, прийшов вовк. Ситий, втомлений... Покачався по росі з іншого боку дуба, подрімав трохи. А потім людина, що знову залишала сліди боярина, зодягнулася і пішла назад, до оселі Тугар Вовка. Через кілька кроків згадала, що забула меча, спертого до стовбура. Вернулася. Меч тим часом сповз у траву, може, через те боярин його й забув... Узяв зброю і вже пішов просто додому, ніде більше не спиняючись.
Старий почухав потилицю ще раз і вийняв з рота погаслу люльку.
– Ще питали ми у пастухів... – додав Максим. – На Семеновій полонині знову вівця була роздерта. Сеї ночі...
– Коли б не ти, Юрасю, мені це розказував, я б посміявся з дурня, а Захарові сказав, що під дубом спав ситий вовк, котрий зачувши кроки боярина, сховався у гущавині. А Тугар, побачивши його, схаменувся, бо був легкоозброєний і вирішив, од біди подалі, вернутися додому. На решту слів взагалі не звертав би уваги... Але тобі, Юрасю, я не можу не вірити... Хоча дуже хочу! Твоя правда, Захаре, або боярин, або хтось з його челяді мусить бути перекиднем.
– Сліди боярина були, – не дав себе збити парубок. – Він при ходьбі ліву ступню трішки вбік відводить і через те на кожному п’ятому кроці наче землю пальцями загортає. Ледь-ледь... Ні з його челяді, ні у нашій громаді ніхто більше такого знаку не позоставляє.
– Правда, – визнав Захар. – От що я мислю, Охріме, може, варто нам самим до Грицевого дуба перейтися? Хоч очі вже й не ті, а таки в сонячний полудень побачимо щось? Аби не краяти собі серце потім думами, що затіяли таку веремію, покладаючись лише на слова шмаркачів. Чей, про долю людську йдеться?
– Не треба, Захаре... – несподівано впевнено відказав старий Лис, що досі лиш сопів і недовірливо крутив головою. – Я й Максимові твоєму повірив би... А Юрась сліди читає так, що можеш вважати, наче він сам весь час на тому дубі просидів. Збирай схід!
– І я так мислив, – одразу погодився Беркут. – Але перш, ніж баламутити усіх, вирішив порадитися з тобою.
– Батьку! – не втерпів Максим. – Діду Охріме! Дозвольте кілька слів сказати? Від усіх нас...
Парубки дружно загули, підтримуючи свого ватага.
– Кажи, – погодився Захар. – Ви перекидня сеї ночі вислідили, вам і честь.
Максим ступнув вперед і струснув неслухняним чубом. Батько мимоволі замилувався парубком, така впевненість у власних силах була в Максимових рухах і рішучість виблискувала у гострому погляді очей.
– Пощо людей тривожити? Чи мало у громади інших справ і турбот? Ви, обидва, входите до Ради... Усі до ваших слів прислухаються... Тож все одно буде так, як ви зараз вирішите. Чи ж не так, діду Охріме?
– Взагалі-то...
Охрім поволі наново натоптав люльку, розкурив її від, шанобливо поданої одним з парубків, вуглини і замислився. В словах Максима була певна слушність. Люд у їхньому гірському селищі хоч і не з полохливих, але звістка про те, що неподалік завівся перекидень і що даведеться посилати чоловіків, аби його вбити, могла викликати серед тухольського жіноцтва такий лемент, що про всіляку скритність годі було б і мріяти. Виступити ж супроти такої потвори, коли вона заздалегідь попереджена, означало пролити вдвічі або й утричі більше крові.
– Ми з твоїм батьком, Максиме, ніколи нашій громаді злого не радили. Через те й прислухаються до слів, нами сказаних... – почав здалека Охрім.
Максим мимоволі усміхнувся, ховаючись за плечима в товаришів. Окрім визнаної мудрості обох старих мужів була ще й інша причина для послуху... З дев’ятьох членів ради двома були Захар Беркут і Охрім Лис. А окрім них – два найстарших Максимових брати і шістдесятилітній син діда Охріма. А Максимові, за свої два з половиною десятки років, ще жодного разу не доводилося чути аби в родині Беркутів чи Лисів хтось та ослухався найстаршого. Отож, в будь-якому випадку п’ятеро голосів будуть за те, що надумають двоє старійшин.