– І хоч схід скликається для того, аби якомога більше людей могли висловити свою думку і таким чином нікого не скривдити, мислю, Захаре, на цей раз варто послухати твого сина. А потім, по справі, якщо ти зі мною згоден, обидва прохатимемо у людей пробачення...
– Я згоден з тобою і сином, Охріме, – кивнув головою Захар, суворо насупивши брови. – Звір у норі, мисливці напоготові, тож не будемо робити того, що могло б сполошити його і дати час приготуватися до відсічі чи втечі... Хоча, не можу не бажати, аби за ним і слід простиг. Те, що ми збираємося зробити усе, не порадившись з громадою, звісно, порушує наші закони і звичаї, але перекидні у горах не кожен день трапляються... Вірю – люди зрозуміють, що ми хотіли вчинити якнайкраще, для громадського добра... А ні – що ж, не до смерті нам у раді засідати. Не дурніші за нас підростають. Якось обійдуться...
– Знать, на тому й порішили... – кивнув Охрім. – Ті мисливці, що є у хаті, боярина вислідили. Їм же честь йому й віку вкоротити. Ти цього хотів, Максиме?
– Цього, дідусю... Нас тут шестеро мисливців. Усі ходили і на вовка, і на кабана. Половина з ведмедем віч-на-віч сходилася. Невже тій капості не дамо ради?
– Дасьте, як навчимо... – тихо промовив Захар. – Чи ти мислиш, синку, що зможеш зарубати його простим мечем?
Слова батька стурбували юнака. Взагалі-то він пам’ятав з материних оповідок, що вовкулаку залізо не бере. але вважав ті розповіді простою байкою. Та й, окрім того, не маючи сумніву, що потвору необхідно вбити, він ще й миті не мав, аби застановитися над тим, яким саме чином вони доконають цього.
– То се не байка? – мовив непевно. Але старі його зрозуміли.
– Що вовкулаку просте залізо не ранить? – перепитав старий Лис. – А хто це, синку, може, достеменно знати? – здвигнув плечима. – Відважишся перевірити? – і побачивши як гордовито випростався Максим, додав трохи осудливо. – Певно, що відважишся... Молодість дурна у своїй хоробрості, а мертві сорому не знають... Тільки, як ми, ті що живими залишаться, іншим у вічі дивитимемося?! Батькам, що смерть дітей своїх пережити мають, чей не солодко. Над цим ніколи не замислювався?
Максим, якому й справді навіть на гадку не спало підійти до справи ще й з такого боку, а слідом і решта його товаришів, ніяково опустили очі.
– От коли почнеш, – провадив далі неквапом свою думку Охрім, – це й свідчитиме, що ти вже зрілий чоловік, а не бахур... Але, про залізну зброю, то хіба мусить бути правда... З давніх давен переказується у наших родинах, що супроти перекидня помічні лише вогонь і срібло.
– Вогонь! – вигукнув довготелесий Гнат Кравець.
Був він найстаршимим у великій родині Михайла Кравця, що помер од рани в грудях, яку завдала йому татарська стріла в битві на Калці, коли був ще княжим дружинником. Залишившись без батька, ось уже добрих вісім літ, сини Михайла хазяйнували самі, тож мали себе за достатньо зрілих, і в поведінці їхній вже не відчувалося тої поваги до старших, що у парубків, які й досі жили під родинним дахом.
– Спалити перекидня – і вся розмова! Двері-вікна підперти, а вогонь під стріху! Сьогодні ж, уночі... Як тільки вгомоняться! А попіл вітер розвіє...
Від збудження Гнат аж підвівся і ступнув на середину світлиці, вимахуючи руками. І лише там, побачивши себе в центрі уваги, схаменувся, трохи знітився і відступив на своє місце, під схвальний гул декотрих парубків. Пропозиція Гната перемогти потвору без небезпеки для себе прийшлася до смаку більшості юнаків.
– А що, – додав той уже з лави, войовничо поглядаючи на старійшин, – хіба зле кажу?
– Зле, – неохоче озвався Охрім. – Так зле, парубче, що й балакати гидко...
– Певно, що зле, – докинув від себе Максим, вважаючи що може спам’ятати товариша. – Вогонь вовкулаку справедливо вб’є, а решта людей за що загине? За яку провину такій лютій смерті ти їх хочеш піддати?
– Людей... – буркнув Гнат. – Кажи одразу, що про дівку свою турбуєшся.
Максим затнувся, наче замість повітря хлипнув повні легені води. Йому аж сльози повставали на очах од несправедливості. Адже ні для кого з товаришів, та й усієї громади не було таємницею, що донька боярина впала йому в око, що заради неї він ризикував життям на тому ведмежому полюванні, так пощо зараз настільки зневажливо штрикати його в саму душу.