– І Мирославу теж, Гнате, – вступився за сина Захар Беркут. – Батько, яким би злим чи добрим не був, то одне, а діти – зовсім інше... Он, про твого батька, про Михайла, хоч і прикрим часто бував чоловік, ніхто злого слова не скаже. А ти, як я бачу, іншу стежину в життя вибираєш... Гляди, аби не завела вона тебе на манівець.
– Що ж! – знову зірвався з лави парубок, якому образа, хоч і заслужена, залила кров’ю очі. – Бачу, вам життя якихось заброд дорожче за кров односельчан! А я так скажу, без сходу на те, щоб супроти потвори на двобій виходити, не годжуся! Хто мою родину годуватиме, якщо загину, а громада вирішить, що ми сваволю вчинили?! Без згоди села я вбивати перекидня не піду!
– Обійдемося! – запально вигукнув Юрко. – Боягуз! Шкода, що товаришем звався! Забирайся геть з очей!
– Я?!.. Я... – Гнат намагався витиснути з себе ті слова, які мали одразу все пояснити, але вони як завжди блукали деінде і, не стерпівши кривди, перш ніж Захар встиг спинити його, парубок вискочив за двері.
– Верни його, Юрку! – наказав Беркут.
– Хоч карайте, дядьку Захаре, – випростався гордовито юнак – а з боягузами нічого мати не хочу...
– Боягуз... Чи не надто швидко про іншого судити збираєшся? – докірливо промовив Захар. – Кожен має право на власну думку... Тим більше, коли в його словах багато справедливого. А як громада й справді вирішить, що було порушено звичай? Тоді турботу про сім’ї загиблих доведеться на себе взяти тим з вас, хто живим залишиться! Бо нам з Охрімом, на жаль, вже не так багато відведено, як хотілося б...
– От і зачинай щось зі шмаркачами, – сплюнув спересердя старий Лис. – Уже й сам не знаю чи добре ми робимо?.. Може, й справді ліпше схід зібрати? Поки ще не наламали дров? Бо сьорбнемо ми з ними лиха, Захаре, попам’ятаєш мої слова...
Беркут сопів сердито і міряв поглядом Максима з Юрасем.
Ті опустили очі і похнюпилися. Сутичка з товаришем вже і їм видавалася дурною та зайвою.
– Дядьку Захаре! Діду Охріме! – загомоніли решта парубків.
– Ми все робитимемо, як ви накажите.
– Обіцяємо навіть рота не розкривати!
– Вірте нам!
– Ми не осуджуємо Гната... В нього й справді ще четверо молодших на опіці...
– Та й мати хорує часто...
– Юрко зле вчинив, що образив його, але ми пізніше перепросимо.
– Оно, як тільки вийдемо звідси, так знайдемо його і перепросимо.
– Помиримося!
– Чи ж то дивина парубкам посваритися?
– Ви лишень випробуйте нас – не пожалкуєте!
– А й справді, – замислено протягнув Охрім. – може й на краще вийде? Кожного з вас шкода, а сироту вдвічі... Ганка б зовсім збожеволіла... Чого мовчиш, Захаре? Про що мислиш? Озвися хоч словом!
– Мислю, – спокійно мовив Беркут, – де нам срібла на меч узяти. І яку байку для коваля вигадати?
– На те є рада, батьку, – озвався втішений Максим, бачучи, що грозова хмара боком перейшла. – Срібло ми з хлопцями ще до вечора позбираємо. Тим, кому можемо вірити, у кому впевнені, що мовчатимуть, правду відкриємо. Іншим – скажемо, що дід Охрім намислив щось вельми для добра громади придатне, але об’явить сам на завтрашньому сході... Тож брехати не доведеться... Ні нам, ні вам... А люди віддадуть усе що мають, раз дід Охрім просить.
– А ковалеві що розповісте? – поцікавився старий Лис, який знову клюнув на облесливу приманку.
– А ковалеві скажемо, що ви з батьком хочете таким чином позбутися Тугара Вовка.. Як саме, ми не знаємо, але здогадуємося, що меч зі щирого срібла має допомогти...
– Ач, опудало, – схвально зареготав Охрім. – Ну, геть чисто ти, Захаре, в молоді літа.
– Гм, гм!... – кахикнув Беркут.
– Ага... ну, теє. – спохватився Лис. – До коваля ми з Захаром самі підемо. Ви ж, поки що, збирайте срібло і відсипайтеся. Про решту скажемо вам, як буде меч готовий. А тепер – ворушіться. Сонце вже ген-ген як високо... Вдалося б лиш назбирати стільки...
Парубки, певне, тільки й очікували того наказу, бо одразу ж вихопилися з хати, так що й двері лиш один раз рипнули. А до старійшин уже з надвору долинули Максимові слова, до яких, щоправда, вони, заглиблені у власні думи, не дуже прислухалися
– Юрку, ми з Петром почнемо від нашої оселі і вверх посунемо, а ти з рештою дуй на нижній кінець. Якщо стрінете Гната, то перепросись... Ти ж знаєш його, навіженого. Щоб ще якихось дурниць не накоїв... А коли хтось не повірить в наші побрехеньки, звертайте усе на жарт, на Купалу. Чей не забули за тим усім, яка ніч нині?... – далі голоси віддалилися і знадвору до хати уже долинав лише один нерозбірливий гомін. Тим більше для вух двох дідів.