Вона сиділа під розлапистою кривою сосною, що виросла обабіч стежини, і вичесувала косу. Очі у неї були заплющені, на устах блукала тиха усмішка... Дівчина мріяла. Мріяла про щось хороше, заповітне. І з мріями тими, вона хоч сховалася від людських очей, однак прийшла до стежини. Тієї єдиної, що провадила звідси у Забуту долину, і по інший кінець якої стояла хатина Беркутів.
«Мирослава! – подумки зойкнув парубок, і мимоволі замилувався її вродою. – Боже, яка красна!»
У замріяній поставі дівчини було стільки зграбності і звабливої краси, що не захопитися нею міг хіба що струхлявілий, замшілий пень.
«Максимко-то наш не дурного тата син, – несподівано для самого Гната в його голові виникла зла, чужа думка. – Ласий шмат вирішив відбатувати для себе... Ач, що намислив... І сама, мов писанка, і боярського роду... Придане, певно, і в дві хури не спакуєш... А батечка, котрий супроти шлюбу сопе, не сьогодні, так завтра чорти вхоплять з нашою допомогою! Того й виступає супроти вогню, що за добро, яке в його руки потрапити має, піклується. Певно, шкода свого. Хитро усе зметикував... А ти чим же гірший?»
Думки парубка, непомітно скеровані чужою волею, звернули в те небезпечне русло, котре веде людину до прірви. Іншим разом він може й спохопився б, але зараз лють, яка з новою силою закипала в грудях, вкупі з ображеним гонором, уже не залишали йому часу огледітися і спам’ятатися.
«Чим гірший? – продовжував нашіптувати голос. – Та тим, що твого батька вбили прокляті монголи, і він не може правити громадою, як Беркут зі своїми синками. Того ти й став боягузом, а Максимові дістануться вареники зі сметаною... Але не турбуйся, ти ще їм усім покажеш, чого Гнат Кравець вартує! Лиш дрібку одваги – і Мирослава твоєю буде! – голос уже не шепотів, а кричав. Переконливо, незаперечно... – Схочеш, і буде!... І тоді ти, ти!, а не Максим, на боярських перинах качатимешся...»
Гнат провів долонею по обличчі, і відсмикнув руку від холодного, мов лід, геть спітнілого чола.
«О, Господи! Про що це я? Збожеволів, не інакше!.. «
Він зробився настільки осоружний сам собі, що був ладен затопити кулаком у власну пику. Здавалося, що ще мить – і ангел-охоронець, який завше поруч з людиною, зможе перемогти в його душі диявола, але тут втрутилася Доля.
Що ж інше?
Мирослава, яка до того спокійно розчісувала волосся, раптом скрикнула, зірвалася на ноги і схопилася рукою за сорочку на грудях. Тоді, не роззираючись навколо, стала хутко розв’язувати плетену з кольорових ниток шворку, що стягувала комір. Тільки-но сорочка стала вільнішою, як дівчина хутко спустила її з плечей, вмить оголила не по-дівочому пишно налиті, але пружні перса, і – обережно зняла з лівої півкулі якусь мурашку.
Що то було таке, Гнат не розгледів, та й не намагався, бо од ненароком побаченого, йому пересохло в роті, а кров бухнула в голову, туманячи погляд і відбираючи останні крихти розуму.
Мирослава тим часом засміялася тихо сама з себе, послинила палець і протерла вкушене місце.
Вона була сама в безлюдному місці, почувалася хороше. Сонце вже пекло з усією щирістю. Тож дівчина не поспішала одягатися. А навпаки, ще й простяглася горілиць, підставляючи біле тіло теплим променям.
Усі Гнатові думки кудись пурхнули, наче стривожені горобці, і парубок, уже майже не розуміючи що чинить, рушив уперед, не розбираючи дороги.
Мирослава, як тільки-но почула тріск сухих гілочок під ногами парубка, миттю підхопилася, оправила на собі одежу, ще й стулила лівою долонею комір на шиї, а правицею в той же час вихопила з піхов легкого, підібраного під її руку, меча, що лежав осторонь.
– Хто тут?!
«Козир-дівка!» – похвалив ще про себе Мирославу Гнат і показався з-за корчів.
– Гнат? – здивувалася дівчина.
Їй досить часто доводилося бачити цього похмурого парубка поруч з Максимом, і Мирослава знала, що вони майже побратими.
«Зараз! Задури їй голову, затули рота і зв’яжи... – підказав послужливо знайомий лихий голос. – Потім... А потім дівка вийде за тебе, куди ж з соромом подінеться. Хто їй повірить, що не сама у ліс вийшла...»
І Гнат мовчки ступнув уперед ще один крок.
«Але, гов! – раптом передумав порадник. – А якщо не вдасться? Якщо почнеться шамотанина? Дівка вспіє зчинити крик. Наскочуть челядники... Тоді вірна смерть! Е, ні, так не годиться... Стривай, зараз щось вимислимо. Не дарма ж сеї ночі Купали... Пожди, пожди. О, здається так найкраще буде...»