Чужі думки вихором проносилися в голові парубка, а він лише сопів важко і дурновато всміхався, не кажучи й пари з уст.
Ця мовчанка дещо стривожила дівчину, і вона, що вже було опустила меча, побачивши знайомого, знову підвела вістря і тісніше стулила полотно на грудях. Від думки, що Гнат міг бачити її оголену, Мирослава зашарілася і розізлилася. Гостре слово вже так і просилося на язик, все ж вона було не аби там якесь дівчисько – боярівна!
– Мене Максим прислав! – бухнув, як з моста у воду, Гнат те, що становчо наказав голос, бачучи, що ще мить мовчання, і дівчина або штрикне його мечем, або здійме лемент. Що у двох кроках від боярської оселі привело б до одного кінця.
– Максим?! – перепитала Мирослава вражено і радісно, одразу ж відкладаючи вбік меча. Але раптом чогось стривожилася. – Що? Що трапилося?
«От, спасибі!» – подумки подякував парубок невідомому за слушну пораду.
Гнат вже був не на жарт злякався, що зараз його викриють, а тому більше не вагаючись й миті, заходився плести усе те, що послужливо шепотів йому невидимий радник, аби таки задурити дівчині голову.
– Пощастило мені, що на тебе натрапив! А то сидів би тут у кущах, не знати доки, аби тебе побачити. А Максим каже, – торохкотів хутко далі не даючи їй опам’ятатися, водночас вбираючи очима в себе її стрункий стан і стиглі вишні вуст, пишний сніп волосся і звабливо завкруглені бедра, волошки очей і..., хоч дівчина не відводила руку від шиї, притримуючи розшнуровану сорочку, але ж він уже бачив! Певно, ще й навіть швидше за Максима... При згадці про дівочі перса, Гната знову кинуло в піт, і він відчув, що руки мимоволі зводяться, аби вхопити Мирославу в обійми.
«Терпи! – заспокоїв голос. – Терпи! Вже не довго! Обіцяю, що ще цієї ночі твоєю буде!»
– Мчи, Гнате, до Мирослави і як тільки побачиш саму, – продовжував бубоніти скоромовкою парубок, бачучи, що дівчина уважно слухає, – передай, що чекатиму на неї, як тільки запалять першу Іванову ватру, під нашою сосною...
Про сосну парубок додав од себе в останню мить, сподіваючись, що ж не просто так прийшла вона саме сюди, під це дерево. І побачивши, як зарум’яніли щоки Мирослави, збагнув, що вгадав.
«Молодець!»
Гнат осміхнувся хижо і кинув крадькома погляд на, прим’яту дівочим тілом, траву біля стовбура.
– Під нашою сосною... – повторив мимоволі, мріючи вже про недалеке своє. – Маю до неї вельми пильну справу. Сам зараз прийти не можу, але конче треба перемовитися словом до завтрашнього ранку. Бо, як сонце в ставу скупається, вже запізно буде. Ось!
Виголосивши те все, Гнат завмер, насторожений наче вовк, що досвіта завітав у село.
«Якщо скаже, що не вийде, хапай її одразу. – стурбовано додав голос. – А там, нехай діється воля Божа! Он, вона й меча відклала... Якщо ваші підуть сьогодні вбивати боярина, то іншої нагоди може вже й не трапитися! Зможе з Максимом зустрітися – прогавиш дівку...»
А Мирослава вагалася.
Усе ж таки, не настільки вони з Максимом були ще близькі, аби він міг призначати їй зустріч вночі, в дикому лісі, ще й не особисто, а просто переказавши іншим парубком, нехай і побратимом. Хоча, з іншого боку, вона привселюдно, при батькові пообіцялася йому в жони. Сказала, що буде або його, або нічиєю. Якою радістю спалахнули тоді очі парубка! А батько – лютує й донині. Та дарма, Максим видер її з лап ведмедиці, з пазурів смерті не для чужих же обіймів... Правда, він тоді про це й не думав і вона не думала. Але, як зосталася жива, вирішила одразу і твердо... Тому мусило трапитися таки щось дуже важливе, раз звикле делікатний і навіть сором’язливий Максим звертається до неї з таким проханням...
– Добре... Скажеш, що я вийду. Але нехай не бариться. Батько й так на нього затявся... А останні дні геть на самого себе не схожий, стривожений якийсь, неспокійний. І миті на місці не всидить. Аби не наробити клопоту... Але, скажеш, що прийду обов’язково. Що б там не було. Якщо чомусь забарюся – то нехай чекає...
І тут, наче на підтвердження слів дівчини, почувся голос боярина, що гукав доньку.
– Мирославо! Де ти там!
У голосі Тугара Вовка виразно чулося легка стурбованість, нетерпіння і роздратування.
Радіючи з нагоди, парубок кивнув дівчині, рвучко повернувся до неї плечима, аби очі не видали його хижим блиском, і посунув геть.
– Гнате, – окликнула його тихо Мирослава. – Дякую... Ти вірний товариш, – і озвалася на повний голос. – Я тут, батечку! Вже йду! Агов!
Парубок сіпнувся, наче його гепнули у плечі складеними в замок руками, і надав ходи. Слова дівчини болюче шпигнули його, але бахтирець, склепаний із заздрощів та люті на товариша, уже наглухо затулив його душу. І ні добрий ангел-хоронитель, ні проста людська совість вже не мали шансу достукатися до неї. А хіть володіти цим звабливим тілом і не менш принадним посагом впала щільними шорами на його очі. Тож відкинувши усі сумніви геть, Гнат замислився над тим, де має перебути до ночі і як саме діяти потім.