– Як це де? – аж у голос здивувався з самого себе парубок. – Хіба я звір загнаний, щоб од людей хоронитися? Чи у мене хати немає? Чи дорога до неї заказана?
«Буде ще й таке, постривай!» – озвалася таки здалека совість, але на цей раз її затамував голод. Гнат їв ще як звечора, а уся ця гонитва за слідами перекидня і сьогоднішні хвилювання вимотали його вщент. Парубкові здалося, що як він зараз не з’їсть чогось, то гризтиме й каміння.
Гнат облишив на якийсь час усі роздуми і надав ходи, аби якнайшвидше дістатися рідної домівки.
– Ой, братику! – кинулася навперейми йому десятилітня Ксенія. – До нас хлопці приходили срібло питати... Кажуть, що дідусь Лис його по цілому селі збирає! Для добра громади начебто... Усі даютть, ніхто не вагається. Дають, але нащо?.. Може ти знаєш?
– Перекидня вбивати, – буркнув, не замислюючись, Гнат. – Срібло... Звідки воно в нас? Поки батько ратником був, то, може, й водилося, а тепер, – він безнадійно махнув рукою.
– А мати знайшли, – майже ображено мовила Ксеня, мовляв, навіщо мене дуриш... – Кажуть: «Раз уся громада збирає, то і ми останнє віддамо...» А про перекидня ти, певно, жартуєш? Вони ж лише у казках бувають, правда?
Але парубок далі вже не слухав.
– Що мати віддала?! Що?! Кажи!!
Він навіть не помічав, що з усіх сил термосить сестричку, і в його дужих руках тендітне дівчатко метеляється немов шмат ганчірки.
– Навіжений! Що ти робиш?! Схаменися! Дитині в’язи скрутиш!
Гнат квапливо озирнувся на голос і побачив перед собою матір.
– Що тобі дитина завинила? За віщо над сестрою знущаєшся, бузувіре! Повиростали лобуряки! Батька на вас немає! Він би тобі показав, скаженому, як молодших кривдити!
– Батька?!!
Гнат випустив з рук сестру і ступнув до матері, чорний, мов та грозова хмара.
– Що ви віддали Юркові? Той срібний карбованець, якого князь за батька заплатив? Так?!
Мати сахнулася, не зводячи очей з перекошеного люттю обличчя сина і непевно відказала:
– То ж для громади... Старий Лис просив...
– Громади?! Лис?! А як вони завтра попросять свою хату спалити? То ти теж?... – верескнув не тямлячи себе Гнат. – Спершу громада забрала в мене батька, а тепер поцупила й останню пам’ятку про нього!
– Опам’ятайся, синку, – благально простягнула до нього руки мати. – То ж наша громада! Наші люди, родина... Що ми без неї? Сироти... Хіба ж можна таке казати. То ж не їх провина, що саме твого батька монголи смертельно поранили... А скількох чоловіків більше й не побачили сім’ї.
– Не винні? А певно, що ні! Батька на ріці Калці мечами сікли, а вони вдома сиділи, в Раді засідали! А тепер – в удовиці, в діток-сиротинок єдиний таляр з хати забрали... Ну, начувайтеся ж, я вам усе пригадаю!
Гнат крутнувся на п’яті і стрімголов помчав назад, звідки прийшов, і вже не чув ні крику Ксанки, що кликала братика назад, ні зойку матері, що відчула біду. Йому вже не було місця серед людей, і парубок мчав до лісу, щоб у темряві, під густими вітами сховати свій біль, свій жаль, свою скривджену гордість і свою ненависть.
На подвір’я кузні цигана Михая старий Охрім увійшов у супроводі Захара Беркута, що ніс у торбинці все зібране парубками срібло. Те, що у громади немає жодних скарбів, обидва старих знали наперед, бо самі відправили усе князеві Данилу, коли він збирав рать на монголів, але надії не полишали, що десь таки хтось щось залишив на чорну днину, на спомин... Так воно й вийшло. Але залишків тих була така мізерія, що годі й говорити. Для найменшого меча треба було б ще зо два рази стільки. Однак, йшли діди до коваля, бо мусили йти. І тепер усю надію покладали на його вміння і вигадку.
Чорний, мов те вугілля, що куріло в його горнилі, циган Михай вийшов стрічати старійшин надвір, а четверо наймолодших циганчат лише вистромили замурзані, скуйовджені голівки з-поза одвірка. Старший Іштван, що помагав батькові як молотобієць, вдавав уже з себе дорослого і залишився усередині. Мовляв, як мене треба, то покличуть, а як ні, то нічого й гав ловити, теж невидаль...
Циган ступнув наперед і вклонився низько старійшинам долини, шануючи їх вік, але неквапом, бо й коваль у селі неабихто, далеко не кожна громада може похвалитися власним.
Донедавна й тухольці мусили за кожну залізяку платити у кілька разів дорожче, купуючи потрібне на ярмарку.