– От і добре... Тоді я опівночі до тебе Максима пришлю, йому й віддаси. І щоб про нашу розмову більше жодна жива душа не знала. З третіми півнями, як усі трохи угомоняться, рушимо на перекидня. Треба, аби він ні про що не довідався...
– А, може, навпаки? – скинувся Михай. – Нехай довідається, що про нього знають, що до двобою готуються? Може, сам втече? Перебереться туди, де спокійніше?
– Ні, Михаю, – твердо відказав Захар. – Попереджений, сильнішим буде, матиме час приготуватися до відсічі. А якщо живим його звідси випустити, то скільки ще шкоди іншим зробить. Ти зможеш спати спокійно, знаючи, що він десь там людську кров п’є?
Циган понуро опустив голову. Потім рвучко підвів і подивився пильно у вічі спершу Захарові, а тоді й Охрімові, а по хвилі роздумів ще раз кивнув головою. Потому, не прощаючись, обернувся до них плечима і зник у кузні. Там присів на ослоні обабіч вистигаючого горнила і надовго замислився. Уже й старійшини давно пішли геть, уже і діти, побачивши, що батькові не до забав, забралися до хати, а він все ще продовжував сидіти, втупившись у затовчену глиняну долівку й не ворушився.
Уже й сонце сховалося за горою. З-над запруди почали долітати голоси молоді, що веселилася, сходячись над водою святкувати Купала. Запалало над берегом перше багаття...
А коваль все ще думав. Нарешті підвівся і взявся обіруч за важку дубову колоду, на якій було прилаштоване ковадло. Покрекуючи і сопучи, зсунув її набік, став навколішки і заходився розгрібати в тому місці землю. Викопавши досить глибоченьку ямку, видобув з неї глиняний горщик зі щільно припасованою накривкою. Здійняв її і обережно висипав усе зсередини на підстелену ряднину. То був скарб їхнього роду. З прадіда збираний, аби в чорну днину мати за що придбати хліба. Чорних днів було досить, але скарбу досі ніхто не рушив, ба навіть навпаки – крихта за крихтою він поволі збільшувався. Був тут і срібний карбованець, захований найпершим, уже аж чорний од часу... Був і кований браслет, який носила ще прабабця Михая, срібний ніж, вкрадений кимось з рідних на багатому дворі. І ще деякий інший мотлох, не придатний ні до чого, тільки й того, що срібний. Михай зважив у руках все те добро, яке вартувало пари скакунів і ще раз зітхнув. Потім рішуче висипав на ряднину до того, що зібрала громада, і заходився розпалювати вогонь.
У житті людини буває така мить, коли після прийняття якогось, украй важливого рішення, весь позосталий світ перестає для неї існувати. Перетворюється в щось, на кшталт театральних декорацій, і та особа починає відчувати себе над людьми, над бутністю, над законами і звичаями. Для неї уже немає нічого неможливого чи забороненого.
Проходячи повз двір Беркутів, Гнат згадав, що так і не поїв. Тож не замислюючись і на мить, він завернув до хати свого колишнього вірного товариша, а тепер – чи не найгіршого ворога. Не питаючи, є хто вдома чи нема нікого. Та й байдуже це було Гнатові. Увійшов до світлиці, він взяв з дерев’яної таці, прикритої чистим полотном, велику паляницю, подумав хвильку, а тоді потягнув ще й другу. З іншого полумиска, також прикритого рушником, вхопив добрячий шмат вудженої ведмежатини.
«Певно, з тієї ведмедиці, що на Мирославу напала,» – подумав мимохіть і посунув з хати.
На дворі в Беркутів майже біля порога росла стара грушка. Молодий Захар, мандруючи світом, приніс з собою насіння звідкись з Угорщини. Усе літо грушки були напрочуд тверді. Такі, що й жартома нікому не хотілося їх зривати, але зате наприкінці осені, буквально перед самими приморозками, кам’яні плоди несподівано зм’якали і аж розтріскувалися від виповнюючого їх медового соку. А ще ці плоди були добрі тим, що вчасно зірвані, могли лежати, закутані у сіно, до самісінької весни. Захар нікому не шкодував ні насіння, ні прищепів, тож цей сорт тепер ріс майже в кожному дворі.
Глянувши на великі і ще тверді грушки, Гнат криво осміхнувся, вибрав на око найбільш придатну, зірвав і вкинув за пазуху.
– Для коханої нічого не шкода, – пробурмотів своїм темним думкам і ще раз засміявся, хрипко, неприємно і хижо.
...Поки йшов селом, ніхто не стрівся йому по дорозі. Наче люди й справді зникли кудись з того рівня буття, де опинився Гнат. Зникли самі або його витурили геть...
Ліс прийняв парубка, не задаючи жодних питань, як свого... Як звіра. Мовчки вкутав прохолодою, дав напитися джерельної води і постелив м’яке ложе для спочинку. Скелям, горам і деревам було стільки літ і стільки всього довелося бачити на своєму довгому віку, що людські радощі чи біди видавались їм чимось на кшталт дитячих пустощів і образ, які забуваються швидше, ніж висихають на щічках брудні сліди від сліз.