Короткі післяобідні години непомітно промайнули над головою жаркими і тривожними снами. Коли парубок розплющив очі, надворі вже був пізній вечір. Вечір, бо яка ж ніч влітку? До півночі ще виднося, а після півночі – вже виднося, особливо на полонині.
Якусь мить Гнат лежав непорушно, не розуміючи, де він і що тут робить. Сновидіння вимили з душі гіркоту кривди і посіяну нею лють. Йому стало навіть соромно, що він був таким нестриманим, що не зумів знайти слів, якими мав пояснити товаришам своє. А ті все зрозуміли б, мусили б зрозуміти...
Першим порухом парубка було бажання: кинутися назад у село, спробувати знайти Максима і помиритися з ним... Але тут перед його очима знову постала Мирослава... Її пишні груди, знадливі уста, й усі добрі наміри щезли, не залишивши по собі навіть сліду.
– Ох-хо-хо... – зітхнув Гнат і обхопив голову руками.
– Ну, нарешті, – почув раптом неподалік себе голос і підхопився. – А я вже думав, що так і не здогадаєшся покликати.
Парубок зірвався з землі, озирнувся і побачив перед собою маленького дідуся з довгою зеленою бородою. Стріпнув головою, проганяючи видіння, але те не тільки не щезло, а навіть навпаки – весело розреготалося.
– Було тоді трусити кучерями, коли я тобі незримо поради давав, а тепер чого? Паляницю, сподіваюся, приніс?
– Паляницю? – парубок ніяк не міг прийти до тями. – Ти що за мара?
– Я тобі дам Мару, – образився той. – Що, лісовика од відьми відрізнити не можеш? Паляницю, питаюся, приніс?
Парубок лиш мовчки головою кивнув.
– Давай...
Гнат так само без звуку витягнув з-за пазухи паляницю і простягнув лісовикові. Той миттю набив повний рот і з задоволеним бурмотінням заходився жувати.
– То ти лісовик?
– Угу...
– І ти мені поради давав, там – біля кривої сосни?
– Угу...
Парубок застановився.
– І мислиш: те, що я хочу вчинити з боярівною, знайде виправдання у громади?
«Дівчина, яка забувши про сором, по одному лише слову Максима ладна вночі залишити батьківську оселю і сама прийде до лісу, тільки заслуговує на покаранння... – одразу ж залунав у його голові тихий голос, хоча лісовик при цьому не переставав жувати паляницю і рота не відкривав. – А що злого в тім, що ти, Гнате, візьмеш це на себе?»
– А як Мирослава потім все одно схоче вийти за нього заміж? – не міг не поділитися найбільшим сумнівом Гнат.
– То й що? Байдуже... – відказав уже вголос лісовик. – Однаково до самісінької смерті буде затаврована... І поскаржитися не посміє, бо хто ж їй повірить, що не хотіла?.. Що не будь-коли, а саме на Купальську ніч було її хитрістю зваблено до лісу. Повір мені: мовчатиме до скону, бо як правда виявиться, то ні коханий Максим, ні Тугар Вовк не подарують зради... А лише так вони вважатимуть її нерозважливість. Бо усю правду знатимеш лише ти і вона... І матимеш ти від того над нею велику владу. Завше... Побоюючись, аби усе, що має трапитися сеї ночі, не вийшло на яв, дівка ще не раз прийде до тебе добровільно. Хоч до шлюбу, хоч опісля. А схочеш, то й грошенят винесе... Адже ні вона, ні батечко не збідніє. Хе-хе...
– А як не вдасться?
Чим ближче було до ночі, тим більше Гнатові ставало якось не по собі. Все ж не серед звірів ріс...
– Ов-в-ва, знайшов чого турбуватится... Таж у ніч на Купала ще й не таке траплялося. Може тобі невідомо, але свято це бере свій початок од кохання брата з рідною сестрою... Тому й прощається сеї ночі, якщо парубок від пахощів папороті та іван-зілля втратить панування над собою і вчинить наругу. Дівчина, коли вирішує залишатися з ним наодинці, сама буде винувата, якщо не зуміла честь зберегти. Того й палять вогні, аби хоч трохи чари ночі розвіяти... А опудало Морени сюди вже священики Єдиного приплели. Бо пали його чи топи, ні смерть, ні кохання від того не зникнуть. Тому, не сумнівайся. В ніч на Івана Купала самотня дівка в лісі – це дичина, на яку може полювати кожен мисливець. І той, хто перший поклав на неї око, не має жодних переваг перед іншими.
Вимовивши те все, лісовик крутнувся навколо себе і зник. А на прощання парубок почув, уже звично, його думки.
«Дякую за частунок. І не сумнівайся, в потрібну мить я буду поруч і підкажу що чинити...»
Ще раз переконавши себе, що він нічого не краде, а лиш користається з нагоди, наче підбирає з дороги загублене, покинене іншим, Гнат рвучко підхопився з землі, оправив одежу і рушив у напрямку боярської оселі.
Йшов так, наче підкрадався до нори чуйного борсука. Щоб ніде й не шелеснуло.
...Мирослава була на місці. Притулившись плечима до шорсткого стовбура сосни, поклавши руку на руків’я меча, дівчина сторожко вдивлялася в темряву й уважно прислухалася, сподіваючись невдовзі почути впевнені кроки коханого. Вона, звісно, не належала до тих розніжених, розпещених боярських доньок, що без допомоги прислужників і в карету не сядуть, але й скрадався до неї не тать з проїжджої дороги, а мисливець. Гірський мисливець.