– Боярине, – провадив далі Максим, – ми з Мирославою кохаємо одне одного. Ти й сам чув, як вона освідчилася при всіх, що буде лиш моєю. Благослови нас, а сам йди в ті краї де тебе ще не знають.
– Мирославу? Тобі? – загарчав люто вовкулака. – Смерде! Не забувайся!
Могутня лапа блискавицею мигнула в повітрі і опустилася на голову парубка так невловимо хутко і сильно, що той, навіть не скліпнувши очима, непритомний повалився на бік. ...
– А що ти на те, Захаре? – мовив несподівано перекидень, дивлячись у темряву. – Може, мені вбити заодно і твого шмаркача?
І несподівано Захар зрозумів, що давно вже зачаївся на краю галявини з луком у руках.
– Чого мовчиш?
– Не думаю, що це піде тобі на користь, боярине, – ледве витиснув з себе старий Беркут, подумки дякуючи школі, пройденій у Морени. Там усіляке доводилося бачити. – Вбивство Гната я як батько можу зрозуміти. Зрозуміють і люди. От, чи простять – не відаю... Що ж до Максима – тут уже інше....
– Чим же інше? – прогарчав перекидень. – Той тать підніс руку на мою доньку, а твій син – на мене самого замірився. У чому ж різниця?
– Дівчину скривдити – то найпідліша справа. І такого нелюда від справедливої батьківської кари ніхто не боронитиме. Навіть на Купали... А до двобою з потворою стати...
– Х-хе... У потвори інша думка... До того ж, громаді скоро не до мене буде. Десять тисяч монголів сунуть сюди тухольським шляхом... Пета і Бурунда бегадири їх ведуть нас якусь мару у наші гори. Може вважають наш перевал ближчим шляхом до угринів, а може в іншій потребі...
– Відаю...
– От і добре... Тож переймайся своїм, а мені дайте спокій. І про Мирославу забудьте... Не для твого сина я її без матері ростив... Як не князівною, то бояринею напевно стане!
Захар вирішив, що тут за краще буде не перечити. Бо й навіщо? Життя усе покаже.
– Так і бути, – додав ще трохи побурчавши і розмислившись Тугар Вовк. – Залишу я твоє щеня живим. Нехай... Однак монголи невдовзі всіх... Але спробуй втовкмачити у його дурну голову, щоб про Мирославу і мріяти облишив! Не діждеться. І що наступна наша зустріч, звісно, якщо вона ще буде, стане останньою.
З тими словами вовкулака, не гаючи часу, схопив зубами доньку за одежу і легко та безшелесно, наче тримав у пащі не людину, а польову мишу, щез у хащах.
Одночасно з тим, як Тугар Вовк зник з галявини, на протилежному її кінці зняв з лука стрілу і ослабив тятиву Михай. Єдину стрілу, для наконечника якої йому ще вистачило срібла. Потім полегшено зітхнув, бо ніколи не вирізнявся надмірною хоробрістю, і поспішив до непорушного Максима...
Наче й не бачив Захара. Наче й не було його там...
Розділ десятий (продовження)
Прокинувся Захар Беркут, пам’ятаючи кожне слово зі свого дивного і важкого сну. Він і миті не сумнівався, що тут не обійшлося без чар Морени. Певно, таким чином Богиня хотіла переконати його, що супротивитися її волі – собі дорожче і може скінчитися не вельми добре. Так хто ж сумнівався у тому? Авжеж, не він, провівши чотири роки в Карпатському замку. Але що вдієш, якщо він переконаний, що не зможуть, не погодяться тухольці відійти вбік, аби дати прохід монголам. Не для завойовників будували вони, сукупно з іншими громадами, у горах цей шлях.
Що ж, потрапивши між двох вогнів, певно, судилося їм загинути... Але рабами тухольці не стануть ніколи! Ні княжими, ні монгольськими, ні навіть Богині Долі і Часу! Та хоч і самого Перуна...
Захар зачерпнув долонями крижаної води і хлюпнув собі в обличчя, остаточно змиваючи чари сну. Потім підвівся і перевів погляд на сонце, що саме наставлялося над похмурими верхівками вікових сосен, наче й зі свого боку докладаючи зусиль, аби допомогти людині одержати верх над маренням ночі. Скільки вже було в його житті таких світанків, а він все не міг натішитися ними... І кожного ранку вітав сонце з ніжним захватом у душі, наче поспішав на друге побачення.
Кроки Максима він, як і у чародійському сні, впізнав ще здалека. Та й чи могло бути інакше.
– Вітаю, батьку, – підійшов ближче той. – Як рибалилося?
Захар усміхнувся.
– Ти лиш за тим так поспішав?
Усміхнувся у відповідь і Максим.
– За цим теж, але й з новиною. Гості до нас завітали...
– Гості? Звідки?
– Хто ж їх знає? Ми їм ще не показувалися.
– А як виглядають?
– Один з них, схоже, княжий дружинник. А другий – швидше на купця виглядає. Хоча, кузнею пахне од нього. Навіть здалека чути...
– Ну, то й нічого гадати... – здвигнув плечима Захар. – Так чи інакше, а гостей треба стрічати... Але чом ти їх тримаєш в горах? Веди у село.