– Та в тім то й річ, батьку, – розвів руками Максим, – що того купця-коваля Сторож не впускає!
– Сторож?! – стурбовано перепитав Захар. – Ти кажеш: Сторож не впускає в долину чужинця?
– Саме так, батьку, – підтвердив Максим.
– Чи ти відаєш, що то значить?
– А хто ж того не знає, батьку, – здвигнув плечима парубок. – Оскільки Сторож захищає нашу громаду від Морени, то чужинець має бути або її слугою, або якимсь іншим трибом становити небезпеку для наших людей. Але тут уже вам судити... Того я й прийшов.
– А другий?
– До воїна Сторож ставиться прихильно.
– Гм, ворог і приятель приходять водночас. Що ж, ходімо. На таке треба дивитися власними очима, – і старий Захар прудко подався до входу в Долину.
Тухольський шлях, що провадив з Червоної Русі через Карпати до Угорських земель, був збудований після того, як шлях Дуклянський через непомірно високе мито, став надто дорогим для простого люду. Прокладаючи його, будівничі не могли оминути Запалої Долини, оскільки саме тухольська громада, і безпосередньо Захар Беркут доклали найбільше зусиль для його завершення. Та й не було в горах іншої коротшої чи зручнішої дороги, хіба що карколомні козячі стежки.
Проте шлях теж обходив Долину трохи осторонь, бо щоб потрапити в неї, треба було пройти попід величезний камінь, що й справді наче Сторож бовванів над входом. І то так небезпечно, що лиш звичні мешканці тухольської громади, могли пройти під ним без остраху в душі. Що ж стосується приїзджих купців чи гінців, то вони воліли обминути його. І без нагальної потреби в Долину не потикалися. А тухольці вірили, що саме на нього у сиву-сиву давнину обернула всесильна Морена Короля Гір, який не хотів служити їй і надто часто заступався за людей. Особливо тих, що поселилися у Запалій Долині... Але й в кам’яній подобі Сторож не хотів змиритися і був ладен розчавити своєю страхітливою вагою кожного, хто був на службі в Морени, або замислив щось лихе супроти тухольської громади. В усякому випадку, досить було лихій людині лише спробувати наблизитися до входу у долину, як Сторож починав загрозливо хилитися, погрожуючи впасти і розчавити неугідного. От і зараз...
Досить було Юхимові під’їхати трохи ближче, як скеля починала хвилюватися, а на дорогу, біля підніжжя Сторожа, так і котилися великі брили та малі камені. Коні од того тривожно фиркали, присідали на задні ноги, і вершникам ледь-ледь вдавалося стримувати їх у вузді.
Врешті решт, бачучи, що нема іншої ради, вони змушені були спішитися, і, взявши коней за уздечки, спробували провести їх попід навислу над стежкою скелю. Але тільки-но Юхим наблизився зі своїм конем до Сторожа на кілька кроків, як глиба похилилася над дорогою так, що вже лиш дивом трималася на місці. Сполоханий кінь вирвався з рук перекидня і, задерши хвоста, дременув назад по шляху.
Юхим люто вилаявся.
– А щоб тебе пропасниця вхопила, вовчий корм! Стій, проклята худобо! Найдо, наздоганяй!
Парубок вже й сам збирався скочити у сідло, аби наздогнати норовливого коня, коли позаду скелі і трохи вище хтось багатозначно прокашлявся.
Обидва подорожні задерли голови і побачили над собою, обабіч Сторожа, сивого, мов сніг старця, що опирався на міцний суковитий посох. А поруч – кількох парубків, озброєних луками, мечами і бартками.
– Не турбуйся, чужинцю, – мовив старий і голос його виявився дужим і гучним. – Кінь твій нікуди не втече. Зараз його приведуть. Але спершу нам треба з’ясувати, чому Сторож не хоче впускати тебе в долину? Що ти за один? І чого до нас прийшов?
– Який ще Сторож? – відгаркнувся сердито Юхим. – І хто ти сам, трясця його матері, такий?
– Сторожем ми називаємо оцю скелю, – спокійно відказав старець, не виказуючи гніву за образу. – А я, щоб ти знав, один з тутешніх старійшин. І отже, смію поцікавитися: хто і пощо завітав до моєї оселі.
– Вибач надмірну гарячкуватість мого супутника, шановний, – озвався несподівано Найда. – Але, коли кінь виривається з твоїх рук посеред диких гір, важко зберігати спокій. А що до нас, то обидва ми з Галича. Він, – парубок вказав на Юхима, – купець і зброяр Юхим Непийвода, а я – княжий дружинник, Найда Куниця. Тут – для охорони купця. Чи зволиш тепер назвати себе?
– Зволю, – всміхнувся старійшина. – Мене нарекли Захаром. А родом я з тутешніх Беркутів.
– Захар? Беркут? – перепитав квапливо Найда, не будучи в силі погамувати свою радість од неочікуваної, але бажаної зустрічі. – Той самий Захар Беркут?
– Знаєш мене? – здивувався старець, почувши в голосі воїна щось більше од приємності від знайомства.