Але Найда вже взяв себе у руки, пригадавши, що Юхимові краще нічого не знати про напутню пораду Дмитрія, і відказав недбало:
– Ні, батьку, але чувати доводилося. І то одні лише хвалебні речі. Мають тебе люди за чоловіка вельми розумного і щирого, – вклонився парубок, наче передавав Захарові уклін од тих, що розповідали Найді про тухольського ватага. – Але, мислю, що нам зручніше буде говорити, коли ми матимемо змогу бачити обличчя господарів тутешніх гір перед собою, а не задираючи голову до хмар.
– І де ж той обіцяний кінь? – додав Юхим, що ніколи не забував про своє добро.
– Коня твого, чужинцю, уже ведуть, – відказав Захар. – І поговорити, воїне, я з тобою готовий охоче. Але як бути з купцем? Сторож не впускає його.
– Сторож! Сторож... – знову розлютився Юхим. – Що ви там верзете. Теж дивина, що камінь зі скелі хоче впасти... Гляньте, як він стоїть! На павутинні тримається!
– І так уже не одну сотню літ... Саме завдяки йому, кожен, хто не замислив нічого лихого супроти нашої громади може вільно увійти в Долину. Сторож навіть не поворухнеться. Тому ж, хто прийде з лихими намірами – горе!
– От напасть! – сплеснув у долоні Юхим. – Та що я можу завинити перед вашою громадою? Коли і тебе самого, і Сторожа вашого вперше у житті бачу?
Захар замислився на мить.
– Тоді ти мусиш бути слугою Морени! Бо її Сторож ненавидить понад усе...
Від таких слів Юхим розгубився і стривожено зиркнув на Найду, але заперечувати не посмів.
– Що ж, нехай і так. Усі ми в різний спосіб служимо Богам... Хтось більше шанує Бога Єдиного, хтось вклоняється Перунові, а я – Морені. Але клянуся своїм життям, честю й іменем моєї Богині, що не замислив нічого лихого супроти вас. І лиш допоможу цьому парубкові потрапити туди, куди він сам прагне.
– У замок Морени?! – голос Захара мимоволі зрадливо здригнувся.
– Ти відаєш про її замок? – в свою чергу пильно глянув на старця Юхим.
– Від того, хто все життя прожив у горах, вони вже не приховують таємниць, – відказав Захар. – Юначе, невже ти й справді, намірився дістатися туди?
– Так, шановний.
– Що ж, вільному воля... Знать, маєш на то причину... І я радий буду бачити тебе своїм гостем на цей вечір.
– Лиш мене одного? – здивувався Найда.
– Супутника твого мій син проведе в долину іншою стежкою. Але вона значно довша і важча. Тож до ночі його нічого сподіватися.
– Лазити цілий день по кручах через якусь каменюку? – обурився перекидень. – Ви, що з глузду з’їхали...
Захар знову вдав, що не почув образливих слів.
– Вільному воля... – повторив удруге. – Тобі ніхто не боронить спробувати.
Юхим аж загарчав від гніву, а тоді сплюнув на землю і рішуче закрокував по дорозі. Та чим ближче наближався він до проходу в скелях, тим грізніше шуміла внизу вода, і тим густішим ставав град каміння, що знову посипався з підніжжя Сторожа. А сама глиба наче застогнала і виразно хитнулася. Не витримавши, нервового напруження вовкулака спершу сповільнив крок, а потім злякано позадкував і відступив. Одразу ж усе стихло.
Захар не проронив й слова.
– А мені можна спробувати? – поцікавився Найда.
– Я вже казав, – здвигнув плечима Захар. – Спробувати вільно кожному. Хочеш? Йди...
Найда глянув на суворе обличчя гірського ватага і сховав посмішку. Навіщо сердити і ображати господарів непоштивим ставленням до того, у що вони вірують. Сторож, так Сторож...
Легко торкнувши коня острогами, він повільним кроком став наближатися до того місця, де скеля вже починала сердитися на Юхима, і ... нічого не трапилося. Найда зробив ще кілька кроків. Сторож продовжував байдуже бовваніти над проходом, непорушний, як і решта скель навколо. Ще мить, і парубок опинився у долині. Потім розвернувся і спрямував коня назад. Жоден камінчик не зрушився зі свого місця.
Юхим люто скубнув себе за мочку вуха.
– Що ж, – мовив неохоче. – Схоже, й справді нема іншої ради, як обійти боком вашого вартового. Не відаю, що такого могла вчинити йому моя Богиня, але сподіваюся, що ненависть заслужена. Бо інакше, чого я маю мучитися? Згода, провадьте в обхід.
– Не так хутко... – становчим жестом спинив його мову тухольський ватаг. – Оскільки ти немилий Сторожеві, то й нам не надто квапиться приймати тебе як гостя.
Юхим мало повітрям не захлинувся від образи.
– Хіба, що цей парубок й справді потребує тебе...
– Потребую, батьку, – поквапився підтвердити Найда. – Без Юхима я не доберуся до Морени...
– Ну, це ще не аж так напевно... А окрім того?
Найда непевно пересмикнув плечима.