Захар кивнув.
– Добре... Поки що відпочивай, слуга Морени. Мій син Максим скоро приєднається до тебе і покаже іншу стежину. За коней не турбуйся. Коли ти доберешся до нас, вони будуть напоєні, розсідлані і пастимуться на хорошій траві.
З тими словами ватаг повернувся і зник за зрізом скелі. А вовкулака залишився наодинці з непідкупним Сторожем.
Ситна їжа, а найголовніше, гаряча юшка, за якою парубок скучив у дорозі, навівала сон. Все, подане на стіл для почастунку гостя, смакувало Найді, і кожній виставленій страві юнак віддав належну данину, але найсмачнішою господарям вдалася саме юшка. Густа, пахуча. От на неї він і налягав найбільше.
Захар сидів за столом навпроти і не поспішав з бесідою, чекаючи доки ратник насититься. Уклін, переданий йому од воєводи Дмитрія, означав, що розмова буде серйозна, і ватаг не хотів перемежовувати її плямканням та сьорбанням. Захар пам’ятав воєводу. Пам’ятав як чоловіка розумного і доброго воїна. Звісно, як боярин, той не був надто вдоволений їхнім самоврядуванням, волів би мати тухольську громаду в міцнішому кулаці. Для чого Данило Романович і прислав Тугара Вовка. Але збираючи данину, Дмитрій не вимагав зайвого, не користувався силою, аби дістати ще щось понад належне. Тож воїна, який привіз од нього уклін, треба було прийняти належно і уважно вислухати.
Нарешті Найда втомлено відсунувся від стола і обперся плечима об стінку.
– От спасибі, – мовив щиро. – Тепер можна знову днів зо три поститися.
Захар кивнув легко, мовляв, дякую за добрі слова, але ця дрібниця не варта й слів. І поцікавився:
– Що ще, окрім уклону, велів передати мені Галицький воєвода?
– Київський...
– Як?
– Київський. Дмитрій тепер Київський воєвода. Князь Данило Романович доручив йому оборону Києва, – пояснив Найда. – А просив він, аби ви допомогли мені розшукати дорогу в замок Морени.
– Морена... – промовив тихо старець. – Богиня Долі і Часу. Давня Богиня... Навіть у наших горах, де з роками все міняється значно повільніше, ніж у долинах, уже мало хто згадує про Морену, Велеса, Перуна... Чому ж Дмитрій послав тебе до неї?...
– Саме через Перуна.
Захар зачудовано покрутив головою, а тоді підвівся з-за стола.
– Ходімо, юначе. Раз розмова йде про Богів, то й місце для неї повинно бути відповідне.
Найда хоч і здивувався трохи, та виду не подав. Зрештою, він у гостях і повинен шанувати волю господаря. Особливо, якщо тому стільки літ. А Захар тим часом попровадив його геть з села...
Ось по хиткому підвісному мості вони вже перебралися на інший берег стримини. Небавом уже й заглибилися в лісову хащу... А Захар все ще не збавляв кроку. І якось, зненацька, раптово, вони вихопилися на поляну, посеред якої стояв великий, потемнілий од літ ідол. З товстої, в чоловічий обхват, дубової колоди вправною рукою було вирізьблено голову велета. Обличчя в нього було суворе, брови насуплені, вуста стулені, а погляд грізний і водночас насмішкуватий. Хоча, все це могло просто видатися парубкові від несподіванки, або й зробитися само, через тріщинки в деревині, що утворилися од віку.
– Ну, ось і Перун, – урочисто промовив старий Беркут і шанобливо поклонився ідолу. – Це його давнє капище... Хто й зна, скільки поколіннь наших пращурів приходило сюди, аби віддати шану Громовержцеві Карпатських Гір.
Найда мимоволі, відчуваючи якусь внутрішню потребу, шанобливо вклонився й собі.
– Мислю, не пошкодить, якщо Перун сам послухає, що ми про нього говорити будемо?
Парубок ще раз глянув на суворе обличчя Бога і хоч не знайшовся що відповісти, вважав за краще забратися звідси якнайдалі.
– Тим більше, тобі корисно буде, – додав Захар. – Звикай з богами розмовляти. У замку Морени їх буде досить...
Чесно кажучи, парубок був вже не так певен, що йому хочеться туди потрапити.
– Тепер можеш розповідати усе... – промовив ще за мить Захар. – І чому воєвода Дмитро хоче, щоб я вказав тобі дорогу до Богині? І чому ти подорожуєш у супроводі вовкулаки? І до чого тут Перун?
– Вовкулаки? – перепитав Найда. – Але звідки вам відомо, що Юхим перекидень?
– Кого ж іще міг розпізнати в ньому Сторож? – відказав Захар просто. – Ну, починай... Ми слухаємо.
Парубок ще раз зиркнув на похмурого ідола з золотим волоссям та срібними вусами, і сам незчувся як слово по слові переповів ватагові тухольців усе, що пережив за останні дні. І про перекидня, і про коня, і навіть про Руженку...
– Монголи, – мовив замислено Захар, коли юнак нарешті скінчив оповідь. – Отже, Морена таки не відступилася свого... Що ж, її можна зрозуміти. Довге чекання набридає і Богам. Тим більше, коли в твоїй конюшні стоїть отаке.