Якщо пишністю тронної зали Богиня хотіла вразити і приголомшити парубка, то досягла лиш того, що він мимохіть одразу ж заплющив повіки і не побачив, як вона з’явилася на ажурному, різьбленому з червоного дерева, троні просто з повітря. Тим самим ефект було втрачено, бо коли Найда розплющив повіки, Богиня вже сиділа там, і парубок навіть не здогадався, що ще лише мить тому, на троні нікого не було.
– Хто ти? – голос Морени пролунав тихо, але од холодного тону, яким вона задала це просте питання, згасла не одна дюжина свічок.
– Той, кого ти хотіла бачити, – надміру спокійно відказав Найда.
Як у тому страшному сні, переступивши грань страху, воїн збагнув, що далі немає вже нічого, і як тоді, відчув себе значно впевненіше. Богиня, звісно, – супротивник дуже серйозний, але раз вона його й досі не вбила, то або він і справді їй для чогось важливого потрібен, або вона не в змозі це зробити. Але у будь-якому випадку завше залишається можливість поторгуватися. І, якщо пощастить, то й не без зиску.
– Я? – Морена все ще продовжувала вдавати нерозуміння, не помічаючи, що Доля давно вже втрутилася поміж ними. – Ти самовільно з’являєшся у мій замок, і замість того щоб ввічливо назватися, смієш зухвало казати, що я тебе сюди запрошувала? Це нечувано!
– Що до того, аби назвати себе, перепрошую... – ввічливо вклонився парубок. – Просто я не думав, що всевідаючим Богам необхідні такі дрібниці... Справжніх батьків і імені свого я не знаю... А названі нарекли Найдою... Бо знайшли мене на санях, після того, як відігнали вовчу зграю. Щодо запрошення... Думаю, якщо слуга провадить когось у дім своєї господині, то можна сподіватися – він робить це не без її відома.
– Слуга? – Морена вже збагнула, що вибрала невірний тон, і що таким чином нічого від парубка не доб’ється, але вперто продовжувала тієї самої. – Кого з моїх слуг ти маєш на увазі? І де він?
– Власне, що він, а не вона... – посміхнувся Найда. – Вовкулака Юхим вів мене сюди. Але залишився біля Запалої Долини. Сторож не пустив його далі. Тож мені довелося вже самому... Щоб запрошення не змарнувати.
– Ти так палав од нетерпіння потрапити до мене в гості? З якої ж такої потреби?
Але Найді вже обридла ця гра. Можливо, літ через десять, маючи перед собою вродливу жінку і ніде не поспішаючи, він й отримав би насолоду від бесіди. Лишень не зараз... Ні, тепер у парубка на це не було ніякого бажання. Та й часу... Монголи, Руженка, Кінь...
– Ось що, Богине, облишимо порожні балачки. Хотіла ти мене бачити чи ні, але я тут. Тож поговоримо про речі більш важливі. Або накажи спровадити мене геть...
Почувши таке Морена навіть подалася трішки вперед і вираз холодного, байдужого презирства зник з її обличчя.
– Ви, люди, робитеся дедалі нахабніші...
– Сміливіші.
– Безцеремонніші...
– Наполегливіші.
– Помовч! Цікаво, це од невіри в могутність Богів, чи просто життя стало настільки важким, що вам нічого втрачати? Я навіть не відаю, сердитися мені, чи навпаки – одобрювати.
– Спробуй останнє, – відказав Найда, шанобливо кланяючись, аби загладити різкість сказаного. – Розсердитися і покарати мене ти встигнеш завжди. Я ж у твоєму замку. В твоїй владі...
Морена зробила вигляд, що думає.
– Згода. Покарати я й справді ще встигну. І це в будь-якому випадку. Інакше нахабство стане традицією... – вона зробила паузу, даючи зрозуміти, що на цей раз уже говорить цілком серйозно. – А тепер почни від початку. І так, щоб мені хотілося слухати!
Цей уклін вже швидше нагадував кивок на знак згоди.
– Було б дурістю з мого боку намагатися щось приховати од тебе, о Богине. Але з чого почати?
– З найважливішого...
– Кінь... Мене прислав мій князь Данило Галицький, аби знайти і привести до нього коня Перуна. – Найда замовк поглядаючи яке враження справлять на Морену його слова.
– Продовжуй.
– Як стало відомо, цей кінь знаходиться у твоїх конюшнях.
– Звідки стало відомо?
– З легенд, переказів... – здвигнув плечима Найда. – Мені воєвода не пояснював. Я лиш простий ратник. Наказано податися за конем – і я тут. А далі – не мого розуму справа.
– Князь міг би й сам потурбуватися. Не велика цяця... – пхикнула Богиня. – Чи вклонитись мені – для нього надто принизливо? Ось, що я тобі скажу: коли він такий гордий, то нехай ще походить пішки!