– От і все. Прийшов час платити... Давно я чекав нагоди, коли зможу задушити тебе своїми руками. Умові нашій кінець. Бо обидва ми в замку, і Руженка – теж.
Найда, не озиваючись, видобув меча.
Він знав з ким має справу і пригадав сон. Усе починалося майже як тоді. Він знову опинився сам на сам із потворою. Тільки тоді був зимовий ліс, а тепер – арена. І чиясь кров мала скропити долівку на втіху безсмертних. Але не було на те ради... Його життя, майбутнє Руженки, усе, про що мріяв, було зараз на вістрі його меча і залежало лише від вправно нанесеного удару.
Юхим беркицьнувся через голову, і навпроти парубка лаштувалася до стрибка страхітлива потвора.
Пам’ятаючи зі сну про силу і спритність вовкулаки, воїн став поволі задкувати, маючи надію, що як тільки потвора стрибне, він ще встигне вперти руків’я меча в стіну, та отже використає масу ворога супроти нього самого.
І коли б Найда мав справу лише зі звіром, то прийом приніс би йому успіх: стрибнувши вперед, вовк настромився б на вістря сам. Але у цієї потвори був розум людини. Тому вона не стала стрибати, а шкірячи страшні ікла у єхидній посмішці, поволі наближалася до ратника.
– Усе, хлопче... – прогарчав ще Юхим. – Прощавай. Я передам при нагоді Руженці, що вмираючи, ти пам’ятав про неї.
Найда не втримався, і з усієї сили опустив меча на голову потвори. Але перекидень був значно спритнішим. Зграбним і невловимо швидким для людського ока рухом він відхилився. А коли меч уп’явся в долівку, коротким ударом передньої лапи вибив його з рук воїна.
Другим ударом вовкулака повалив Найду з ніг. І страхітлива пащека розімкнулася над обличчям парубка, засліплюючи того смертельним блиском білосніжних ікол. В останню мить він ще встиг краєм ока помітити Руженку, яка продовжувала міцно спати у своєму фотелі обабіч арени і навіть не підозрювала, що там відбувається, бо й далі посміхалася. А потім...
А потім підвівся і здивовано втупився у цуценя, що злобно гарчало і несамовито смикало його за рукав свити.
Не менш здивованими були й глядачі.
– Що у тебе за пазухою? – першою оговталася Морена. – Вийми і кинь сюди!
Найда дістав шворку з хрестиком і насиленим на ній річковим камінчиком, якого отримав на пам’ять від лісових людей.
«Стане в пригоді...» – пригадав слова Марічки.
Котрийсь із гномів уже давно передав усе богині, і та здивовано крутила дивовижний амулет у руках.
– Жодних чар... – промовила розгублено. – Може, Єдиний?
– Ні, – твердо запевнив Велес, – я б відчув.
Найда нахилився і взяв цуценя на руки. Те одразу ж цапнуло людину за палець. Боляче, до крові. А тоді вискнуло і завертіло хвостиком.
– Убий його, – наказала Морена.
Воїн здивовано подивився на богиню.
– Згідно умови арену покине лише один з вас. Якщо ти не вб’єш Юхима, я поверну йому попередній вигляд, і тобі доведеться знову мати справу з перекиднем. Ми не можемо вважати тебе переможцем, доки Юхим живий.
Найда перевів погляд зі суворого обличчя Морени на цуценя, що метеляло тоненьким хвостиком і жалібно повискувало. Замислився на мить, а тоді твердо відказав:
– Нехай. Я у вашій волі... Але жінок і дітей не вбивав ніколи. Навіть собачих...
– Облиш, – озвався зі свого трону Перун, який невідомо й коли об’явився там, але так, щоб чула лише Морена і Велес. – Того Юхима більше немає. І ніхто з вас не зможе перемінити це песеня у щось інше. Щось таки оберігає парубка. І моя рада – відправ його звідси якомога швидше. Справа навіть не в Єдиному. Тут щось інше… Змахнув рукою, і Найда, все ще продовжуючи тримати собача опинився у своїй опочивальні.
– І де це ми лазимо? – почувся в ту ж мить буркотливий голосочок з-під ложа, а трохи згодом звідти вибралось щось мале.
– Митрію, це ти? – витріщився від несподіванки Найда.
– Ні, моя бабуся...
– Але ж я тебе у Галичі залишив?
– Тільки до собачої буди забув припнути, – пхикнув той. – Чи то я ніг не маю, чи ходити не вмію? А ти з якого дива Юхима на руках носиш? – А за хвилю, як придивився уважніше: – Оце так?! Не знаю, як тобі таке вдалося таке утнути, але молодець... Між іншим, як тут з вечерею? Страх як полюбляю ділитися поважними новинами і добрими враженнями за трапезою.
Найда непевно глянув на стіл, бо й сам не відав, чи не змушений буде лягати спати голодний... Але той ломився від страв і напоїв. Якою б не була Пані замку сердитою, але морити парубка голодом наміру, схоже, не мала.
– То прошу...
Але Митрій уже й сам примостився і вже тягнув до себе здоровенний кусень шинки. Поглядаючи на домовика, відчув, голод і Найда. Тож відпустив нарешті цуцика, кинув йому шматок паляниці, а сам підсів до столу.