Митрій якийсь час мовчки дивився, як парубок їсть, а тоді почав розповідь:
– Отже, новини для тебе такі. В подяку Захарові Беркуту за передану ним оковиту Гримайло сказав, як можна запопасти Коня.
Найда лише запитливо сіпнув підборіддям. Сутичка з вовкулакою знесилила парубка і викликала впрост, гм... вовчий апетит.
– Якщо вибратися з тієї зали, де арена, крізь двері, що ліворуч од тронного підвищення, то потрапим у гридницю. Там треба повернути праворуч, у середні двері. З них – у кабінет Морени. За гобеленом – сходи. Сходами зійдеш вниз... Там лише троє дверей, отож конюшню знайдеш сам. Ага, праворуч од гобелена з драконом – шафа для одежі. В ній має бути білий, гаптований сріблом, плащ з каптуром. А на дверях розвішана збруя. Накинувши собі на плечі та голову цього плаща, ти зможеш підійти до Пегаса, аби надіти йому вуздечку. З вуздечкою кінь стане слухняніший, лиш не відважся скочити йому на спину. Загинеш так само певно, якби кинувся зі скелі у безодню. Мусиш виводити його за собою кроком.
– А далі?
– Цього не відаю. Що зумів, розвідав, а далі най тримає тебе за пазухою той, хто досі допомагав.
– А з Руженкою? Морена ж іще третє якесь випробування планує.
– Пусте... Що вона може такого надзвичайного вигадати, – відмахнувся зневажливо Митрій. – Швидше за все оберне її та з десяток повітруль на щось відмінне від людської подоби, а тобі накаже впізнавати, яка з них Руженка.
– На що ж саме?
– А я знаю? Троянди, птахи якісь, рибки... Вигадає щось...
– Як же я впізнаю?
– Ну, по-перше – твоя Ружена завше тепла, навідміну від повітруль. А, по-друге, сліпим треба бути, аби серед дівчат вагітну жінку не розпізнати, – здвигнув плечима домовик.
– Ваг... яку?
– Ва-таку, – пирхнув Митрій. – Чи ти не знав, що від таких забав, як ваші з Руженкою, у сіні, жінки чомусь мають дивну звичку народжувати дітей?
– Коли? – не придумав нічого розумнішого Найда.
– Ще не скоро. Адже половину часу вона вовчицею була, а тоді дитя не росло. У замку ж eзагалі час спиняється. Думаю, вона десь на місяці четвертому. Одразу в око не впаде, але якщо придивитися, то достатньо помітно. Особливо в порівнянні з повітрулями.
Морена стояла на балконі і годувала кри[тами зграйку білосніжних голубів. Найда, з собачам на руках, похмуро стояв осторонь і чекав, коли Богиня нарешті зволить звернути на нього увагу. Ось уже з годину минуло? як привели його сюди гноми-охоронці, а Морена й словом не обмовилася. Наче й не помічала парубка.
– Ну, як? – озвалася несподівано та. – Вибрав?
– Що? – не второпав Найда.
– Не що, а кого... Руженку.
Той лиш головою покрутив од зачудування.
– Ти ж нічого не казала.
– Міг би й сам здогадатися. Раз так сильно кохаєш. А тепер уже й нема коли замислюватися. Час, оно, – вона кивнула в бік великої клепсидри, у верхній частині якої плескалася на денці рідина, – вже закінчується. А за умов гри, ти мав лише одну годину на роздуми. Доведеться твоїй коханій ще трохи у мене пожити. Століття-друге...
Голуби, яким Богиня перестала кидати крихти, нарешті чинно повсідалися на поруччя балкона і заходилися чистити пір’я.
Води залишилося заледве кілька крапель...
І тоді, пригадавши слова Митрія, Найда тицьнув пальцем у того птаха, що видався йому найтлустішим.
– Ось вона! Вгадав?
Але відповіді не мусив чекати, бо в ту ж мить перед ним стала, здивовано кліпаючи очима, Руженка, а Морена, невдоволено скривившись, рвучко відвернулася і забралася з балкона геть. Програвати ніхто не любить, а надто боги. Ще й простим смертним...
– Найдо! Ти? – скрикнула жінка, і вони кинулися в обійми одне одному.
Руженка недовірливо розглядала срібного птаха з великою короною у вигляді чаші на голові. З короткої розповіді Найди вона вже трохи розуміла, про що йдеться, але сприймала усе як дивне сновидіння. Адже з тієї зимової ночі, коли Чорнобог накинув на жінку вовчу шкіру, вона не жила, а марила. Дні у Юхимовій хаті, ночі у темному лісі... Дивний замок, повітрулі, гноми, боги... Усе це було одним безконечним сном. Страшним, але цікавим. Побачивши перед собою Найду, Руженка спершу було вирішила, що нарешті прокинулася, але як з’ясувалося, її радість виявилася передчасною. Сновидіння продовжувалося...
Зодягнений у чудернацький плащ, схожий на рясу митрополита, Найда возився з вуздечкою біля коня, що шляхетною статтю і білосніжною мастю був достойний лише боярина, або навіть самого князя.
Відповідаючи на поцілунки парубка, Руженка чула, як він оповідав їй щось про Перуна, Велеса, Морену, Князя Данила, тисяцького Дмитрія і хана Батия. Щось про тухольську громаду і битву в Долині. Але все те було таке далеке, що жінка надто й не вслухалася в його слова. Їй було добре в його обіймах, а решта – не жіночого розуму справа. Лиш зачувши ім’я Юхима, Руженка стрепенулася, та не второпавши до чого тут песеня, перестала вслухатися в решту.