– Ну, от і все, – мовив Найда, виводячи коня. – Знати б лишень, що далі?
– А нічого, – почула Руженка владний жіночий голос і озирнулася.
На сходах, що вели вгору, стояла богиня з її сновидінь.
– Далі нічого не може бути, Найдо, навіть не намагайся. Якби я відала, що Захар усе оповів тобі, то не допустила б цього. Надто багато надій пов’язано у нас з Пегасом, щоб я дозволила тобі віддати його Єдиному. З ним самим я, може, й не дала б собі ради, але особисто тобі зараз не допоможе ні амулет, ні жодна невідома сила. Тому, або ти відпускаєш вуздечку, або стаєш мертвим. І то негайно! Я й до трьох лічити не стану... Ну!
Найда розтиснув пальці і відступив убік.
– Добре, – похвалила Морена. – Слухався б так одразу, може б уже ніжився зі своєю милою вдома, у Галичі... Під периною, чи з огляду на літо, на сіновалі... І пам’ятай, з цієї миті я вже облишила жартувати і розважатися. Ти впакувався у справи надто серйозні, аби сподіватися на помилування. Бери свою Ружену і йди в конюшню.
Найда мовчки скорився.
Морена увійшла слідом за ними. І ніхто не звернув увагу на те, як, залишений на власну волю, Пегас, м’яко ступаючи по встеленій мохом долівці, підійшов до Чаші і став спрагло пити.
– Бачиш двері? – вказала просто.
– Так.
– Це вихід із замку. Я обіцяла відпустити вас. Слова свого дотримаю. Ідіть... А далі нехай опікується вами той, хто направив сюди...
Найда встиг ще помітити злорадний усміх на устах богині, але вже не марнував часу на роздуми. А просто взяв Руженку за руку і вийшов за двері. Вийшов і остовпів... Бо опинився на вузесенькому скельному виступі. І над головою в нього була стрімка кам’яна стіна, що підіймалася кудись безконечно ввись, а під ногами – бездонна прірва. Обернувся назад – гладка скеля і ані сліду дверей.
– От і вір після цього комусь на слово, – пробурмотів безнадійно і важко опустився на нагрітий сонцем камінь. – Присядь, Ружо... У ногах правди нема... Якщо вона взагалі хоч десь є...
Згори щось зашурхотіло і кілька дрібних камінців, прокотившись повз них по схилу, зірвалося у прірву.
Найда задер голову – і чи примарилося йому, чи побачив насправді, але високо над ними, на краю скелі стояла сарна. Що робила вона там, як забралася, лишалося лише гадати. А ще, звідти ж, згори, повільно кружляючи, спускалися до нього два орлині пера. Найда лиш долоні наставив, а вони самі слухняно лягли в його руки. В ту ж мить сарна зробила великий стрибок вперед, у прірву і ... щезла з очей швидше, ніж парубок зумів жахнутися чи провести її поглядом. Наче розтанула в повітрі...
Заклавши руки за спину, та забувши про свій поважний вигляд, жвавим кроком Перун походжав гридницею і час од часу нервово поскубував губами довгого вуса.
– Усе вшкереберть... – бурмотів він. Спинявся, сердито зиркав на принишклу Морену і знову продовжував крокувати взад-вперед.
– І як не обертай справу, а саме ти спричинилася до того, що взамін Пегаса, самої Смерті, на котрому їздив Бог Війни, у нашій конюшні весело ірже крилате лоша... Придатний хіба що для того, аби на його спині возилися комедіанти та віршоплети.
– Як Книга й попереджала, – докинув Велес.
– Помовчав би, – огризнулася Морена, – чи я не бачила, що ти постійно їм підігрував.
– А що? – здвигнув плечима Чорнобог. – Між іншим, хороший парубок, сміливий, чесний, готовий на самопожертву. З такими людьми і богом бути приємно. Та й жіночка гарненька. До пари...
– От, от... З того б і починав. Кому що, а котові сметана.
– Тихо! – урвав Перун. – Що б ми не балакали тепер, а час у зворотньому напрямку не тече. Мусимо сприймати події як доконаний факт.
Дивно, але з його мови кудись зникла розгубленість, а натомість зазвучали нотки впевненості у власній правоті та силі.
– Тим більше, що ніякої трагедії не трапилося. Згодом Чаша наповниться новою квінтесенцією зла, і Ера Богів Давніх повернеться знову. Хто б і що б не допомагали зараз Богові Єдиному! Через вік, два, три, чи в іншому тисячолітті, але настане День, і люди знову згадають: і про Морену, і про Велеса, і про мене. Окрім того, як правило, з роками, минуле здається ще більш привабливим. І з тим новим прийдешнім поколінням, напевно, буде легше домовитися... А що для нас кілька столітть? Мить!! Коротка, як спалах наднової...