Морена мовчала, лиш важко дивилася на перекидня. А той, під тими невмолимими очима, дедалі більше щулився й намагався махнути хвостом. У його грудях клекотіло, а з уст зривалося лиш тихе скімління.
Побачивши, що непереливки, нечутно вишмигнула з хижі й Мара.
Морена поворушила пальцями, і сині іскорки замиготіли на їх кінчиках.
Юхим, розуміючи до чого йдеться, заскавулів ще голосніше.
Богиня щось зашепотіла, спершу повільно, а тоді все швидше і швидше, аж урвала себе голосним вигуком і водночас рвучко простягнула десницю з виціленим на перекидня пальцем. Гримнуло! Блиснуло!
Вовкулака завив на повний голос. Засмерділо паленою шкірою. Відьма на дворі зацокотіла зубами. Чахлик подерся комином надвір.
- Те, що ти не справишся, я відала від Книги, – промовила наче до самої себе Морена. – Але це не виправдання. Мої накази повинні виконуватися, аби там що! Тому, Юхиме, ти будеш покараний і проклинатимеш кожен прожитий день, що не зумів убити малого. Бо я хочу тепер, щоб він виріс для зустрічі зі мною… А ти – пильнуватимеш, аби він був цілий і здоровий аж до тієї днини, коли я звелю привести його до себе. І доти, Юхиме, не буде для тебе ні жінки, ні вовчиці! А підведеш мене ще раз – я вигадаю щось таке, що тобі ще більше сподобається. Віриш?
- Так, пані… Дякую, – Юхим говорив цілком щиро, бо подумки вже давно попрощався з життям А любощі – дурничка. Живуть же на світі якось і кастрати… Тим більше, що то не назавжди. Можна перетерпіти. – Я пильнуватиму його як зіницю в оці!
- Сподіваюся… Отож, повертайся в Галич і чекай на мій або Перунів наказ! Цей малюк надто багато важить для Мережива Долі, щоб легковажно спустити його з ока. Про все важливе і, на твою думку, цікаве чи несподіване доповідатимеш через Мару. Потрібно буде ще щось – знайду як повідомити…
- Зроблю, усе зрорблю, як велиш… – кивав похапцем Юхим і віддано позирав богині у вічі. – За несподівано даровану ласку він ладен був язиком вилизувати її чобітки. Добре бо знав, що подібних провин боги не прощають і найвідданішим слугам.
- Ти вже постарайся, – несподівано серйозно відказала Морена. – Бо є в цьому хлопцеві щось таке, чого не хоче, або не може, пояснити мені навіть Книга Буття. І твоя сьогоднішня невдача лише підтверджує мій здогад, що старим богам ще доведеться по-справжньому зіткнутися з ним… Або з тим, хто його оберігає й водночас домагається нашого забуття.
Розділ п’ятий
Нещадний сморід в юрті шамана-ворожбита й нерозбірливого примусив би затулити носа і стрімголов вискочити на повітря, але важливість очікуваного пророцтва утримувало на місці вічного та непереможного джихангіра*. Отож й усі інші мусили терпіти. Хоча нудотні запахи давно вже викликали нестерпні судоми в переповнених масною їжею шлунках.
Розкошланий, перемащений кров’ю і нечистотами, жрець Долі несамовито копирсався в баранячих нутрощах, уже занадто довго навіть для непосвяченого в таїнство ворожіння. Шаман теж розумів це, але, пам’ятаючи про долю сімох своїх попередників, не насмілювався зустрітись поглядом із грізним і невмолимим Саїн-ханом. А ще більший жах на нещасного наводило єдине, завжди налите кров’ю і люттю, око ханського аталика* Субудай-багатура. Ворожбит давно б уже підвівся з долівки і прорік волю Богів, але саме сьогодні байдужа Доля вперто мовчала, не бажаючи відхилити перед людьми навіть краєчка завіси, за яким – майбутнє.
Час минав. І хоч як не зволікав ворожбит із відповіддю, повелитель чекав, а значить, слова повинні були прозвучати.
Повільно і приречено він випростався, глипнув на суворе обличчя джихангіра монгольського війська і бухнувся перед ним на коліна, намагаючись поцілувати кінчик сап’янового чобота.
– Слухаю тебе, шановний, – озвався Батий, бридливо зупиняючи ногою шамана. – Що Духи звеліли передати нам?