– Живи, – милостиво кинув нещасному і рушив до виходу. А вже ступивши однією ногою назовні, додав насмішкувато: – Тільки наступного разу, Бекі, воруши мізками швидше, бо можеш не встигнути... І пригости Кинбая чашою хорошої арзи*. Все-таки він міг трохи поквапитися й натиснути сильніше. Тоді ти вже нічого не додав би до сказаного, і пси волочили б зараз по степу твою падлину... Хе-хе...
Однак ворожбит і без нагадування вже цілував чоботи своєму катові, бо добре пам’ятав, що над рабом і панський пес пан.
Скочивши у сідло свого гнідого, Субудай-багатур повільним кроком направив коня до ханського намету.
Нарешті усе почало прикладатися одне до одного. Натхнений духом смерті, Бекі дав гарну пораду, і тепер лише від нього, військового наставника великого хана, залежало, як довго стоятимуть ще на перепутті об’єднані під бунчуком Чингіза сили монголів.
Юлдуз-хатун була «чорною дружиною», наймолодшою з тих сімох, що їх відібрала матір Саїн-хана Орі-Фуджинь для свого сина в далекий похід. Решта шестеро красунь, багатих уродженок, спершу презирливо ставилися до тендітної дівчини, яка виросла в сім’ї пастуха. Та й сам Батий, за щоденними турботами і вмілими пестощами інших дружин та наложниць, довший час просто не помічав її. Однак маленька Юлдуз вирізнялася з-поміж усього ханського квітника гострим розумом і спостережливістю. До того ж її вірна служниця, китаянка І Лахе, до якої недавня ще донька пастуха ставилася скоріше як до сестри, аніж як до рабині, зуміла заприятелювати з відлюдькуватою шаманкою Керінкей-Задан. За їх допомогою отхан-хатун першою дізнавалася про всі важливі новини в стані. Тож зуміла врятувати життя новообраному джизхангірові, коли Гуюк-хан, спадкоємець монгольського престолу, з вірними йому ханами намагався вбити Батия. Попереджений дружиною, Саїн-хан не потрапив у яму-пастку, що її зрадники вирили під килимом. А «чорна дружина» з того дня стала його першою порадницею й коханкою.
Саме з її допомогою Субудай-багатур сподівався примусити джихангіра відмовитися від зволікання і зрушити з місця. Тим більше, що її порада чи пророцтво мали стати дев’ятим, щасливим...
Перед наметом джихангіра завмерла варта з «непереможних», і сам Арапша Ан-Насир походжав поруч в очікуванні наказів повелителя. Він – побачив перед собою Субудай-багатура, і поквапився шанобливо притримати йому коня, підкреслюючи так свою нижчість перед аталиком. Хоча місцю темника* тургаудів джихангіра міг би позаздрити і нойон* не з роду чингісидів.
– Хан у шатрі?
– Так, Поранений Барсе...
– Сам?
– Сам... Примчав стрімголов. Увірвався у намет. Нікого до себе не кличе і не виходить. Трапилося щось?
– Це добре... – мовив до своїх думок Субудай-багатур.
– Добре? – не зрозумів Арапша.
– Маю на увазі, що є звістка, від якої наш повелитель незабаром знову розвеселиться. До речі, відправ когось у шатро Юлдуз-хатун... Нехай готується. Можу заприсягтися, що невдовзі хан пошле по неї.
Арапша лише кивнув на знак того, що зрозумів і наказ буде виконано, а ще за якусь мить Ору-Зан, один із довірених охоронців, уже поспішав попередити улюблену дружину джихангіра.
Мовчазний раб із китайців поквапливо відслоонив перед Субудай-багатуром завісу ханського намету. Аталик, хоч і не мусив, кахикнув голосно кілька разів і увійшов до середини, шанобливо похиливши голову. Як учитель юного хана він користувався багатьма привілеями чінгісида*.
Саїн-хан сидів на високій купі вибілених баранячих шкур, утупивши невидющий погляд у тонку, гаптовану золотом шовкову завісу, що відділяла цю частину шатра від спальної. Пальці його несвідомо бавилися золотою пайцзою* з викарбуваною на ній головою тигра, яку він отримав у спадок від свого батька – славетного Джуччі-хана – улюбленого сина Великого воїна.
– Чого тобі, учителю? – невдоволено буркнув джихангір, виринаючи зі своїх не надто веселих дум. А й справді – чому радіти? Монголи повірили у його щасливу зорю. Об’єдналися під його знаменами, виказуючи водночас і шану улюбленому онукові Потрясателя світу, талановитому воїнові. А він... Сидить біля порога чужої країни і ніяк не може наважитися на рішучий крок. Чекає на блогословення богів, побоюється зробити щось справді важливе, як мала дитина без попередньої згоди батьків.
– Ти поспішив вийти, Наймудріший, – ще раз уклонився аталик. – І все, що призначалося для твоїх вух, дісталося мені.