– Ет, – зневажливо відмахнувся Бату-хан і аж тепер помітив, що тримає у руці пайцзу. Шанобливо торкнувся устами реліквії й повісив її на шию. – Про що там ще можна було балакати... Скидається на те, що добрі духи відвернули від нас свої лики. І навіть безсмертний Тенгрі, прародитель усіх чінгісидів не хоче говорити зі своїм правнуком...
– Чи можна бути у цьому впевненому? А може, голос Тенгрі лунає тільки для вух достойних чути його?
– Що ти хочеш цим сказати, учителю? – зацікавлено підняв голову молодий хан, бо добре знав, що темник не належить до тих, хто полюбляє бавитися словами, і ніколи не говорить задля красного слівця. Він так утомився від важких дум, що ладен був ухоптися й за найнеймовірнішу пораду – лише б якось виборсатися з тенет несподіваних проблем.
– Згадай, Надіє великого полководця, хто попередив тебе про пастку, яку в день принесення присяги влаштував підступний Гуюк-хан? Чи ж не з повеління Тенгрі було тебе остережено? От і мислю, що той, хто одного разу зміг зрозуміти голос Духа, почує його й удруге...
– Юлдуз? – аж подався вперед Батий.
– Чому ні?
– Можливо, можливо... – і він голосно плеснув у долоні.
Ще один раб, зігнувшись так, що косичка його волосся торкалася долівки, виріс наче з-під землі.
– Покликати Юлдуз-хатун! Нехай поквапиться сюди! Як є! Не перевдягаючись!
Раб так само мовчки позадкував із шатра.
Очікуючи дружину, Саїн-хан неспокійно походжав наметом.
Субудай-багатур своєю вірою у те, що маленька Юлдуз може віщувати майбутнє, таки заронив зеренце надії у його зболену душу. Тож молодий джихангір аж не тямив себе з нетерпіння. Ні, він не сумнівався у прихильності богів чи силі свого війська, але як передати цю впевненість простим воїнам, якщо навіть не всі хани погодилися стати на його бік і визнати його вищість. Незважаючи на заповіт славетного діда! Клятий Гуюк-хан, користаючи з того, що доводиться старшим сином великому каганові монголів, постійно каламутить воду, намагається відібрати владу у джихангіра... Але дзуськи!.. Батий уже раз показав зухвальцеві належне місце, то зможе й тепер. А потрібно буде – не зупиниться і перед стратою неслуха! Заповіт Потрясателя світу ясний і недвозначний! Тільки він, Саїн-хан, має священне право продовжити завоювання, розпочаті Чінгізом.
...Сьома зірка увійшла до намету в супроводі своєї незмінної китаянки. Зодягнена в сукню із золотистої парчі, оздоблене, як це заведено у Піднебесній імперії, дорогоцінними каменями. А у високо підчесане, густе смолянисте волосся жінки служниці вправно вплели чудові перлини. Трішки рябе обличчя Юлдуз, послухавшись поради І Лахе, густо вибілила, а мигдалеподібні розкосі очі підвела чорною фарбою. Від цього вони стали значно більшими, загадковими.
Юлдуз-хатун наблизилася до чоловіка і шанобливо вклонилася.
– Мій повелитель кликав мене?
– Так, Зірко, – лагідно, але нетерпеливо відказав Батий, рукою підкликаючи наблизитись. – Я чекав на тебе.
– Моє щастя безмежне від того, що за турботами дня хазяїн не забув про одну з найменших перлин у своєму безконечному намисті.
– Це неможливо, моя хурхе*, – засміявся Саїн-хан. – Але перш, ніж я говоритиму, присядь поруч... Руси кажуть, що у ногах правди нема, і це справді так.
Жінка підійшла ще трохи і всілася біля стосу шкур, торкаючись волоссям синього оксамитового чапану, в який був зодягнений хан.
– А кликав я тебе, Зірко, щоб запитати, що ти думаєш про похід нашого війська для підкорення західних земель?
– Я? – здивування жінки було цілком щире, бо хоч її попередили про можливий виклик до хана, і вона встигла привести себе в належний вигляд, але ж причину не повідомили. А хіба сама вона могла бодай на мить припустити, що її повелитель захоче почути від неї поради в ратній справі? Чого завгодно сподівалася Юлдуз – палких обіймів, несподіваної немилості, навіть – смерті, та тільки не запросин до ролі радника.
– Субудай-багатур запевняє мене, що тобі відкрите майбутнє.
– Мені? – Юлдуз розгублено звела на чоловіка карі очі. – Але ж звідки узялося таке припущення?
– А хто попередив мене про пастку під килимом у день обрання джихангіра монгольського війська і проголошення заповіту Священого Правителя? Хіба не ти, Зоре очей моїх?
– Так це ж... – простодушно почала було пояснювати Юлдуз, але пильна китаянка І Лахе у цю мить легко сіпнула за край одежі свою господиню і швиденько вишепотіла:
– Пані, тільки не згадуйте про Керінкей-Задан! Ця маленька таємниця вам ще знадобиться, аби зберегти прихильність хана! – Колишня принцеса добре розумілася на мистецтві інтриги.