– Що ти хотіла сказати? – нетерпеливо перепитав хан.
– Це... це сон мені наснився, – не розгубилася жінка. – Віщий сон...
– Буває, – погодився Саїн-хан.
– Але лише з тими, кому дух Тенгрі бажає показати… – втрутився у розмову Субудай-багатур. – Мені, он, віщі сни не сняться. Правда, жодні сни не сняться...
– Мені теж, – зі сміхом докинув Батий. – Через те питаю у тебе... Розкажи нам, Зірко, про що говорять духи у нічній тиші? Буде наш похід вдалим чи доведеться чекати на інші часи?
– Але ж, Повелителю мого серця, тлумачення снів – це так складно.
І Лахе знову нахилилася до вуха пані, роблячи вигляд, що поправляє щось у зачісці.
– Пані, спробуйте розказати ханові ту казку, яку недавно розповідала вам Керінке-Задан... Про коня Сульде! Повірте, він радий буде почути її з ваших уст.
Юлдуз хотіла було відмахнутися, мовляв, не до казок. Але, глянувши в обличчя повелителя, на якому виразно вимальовувався вираз нетерпеливого очікування, зрозуміла, що саме в цю мить вирішується її доля. І якщо вона не зможе зробити того, чого сподівається від неї Саїн-хан, то на цьому й завершиться її недовге щастя. А згодом – і життя. Заздрісні подруги знайдуть спосіб звести її зі світу, коли упевняться, що милість чоловіка вже не простирає над нею свої крила. А хан, стурбований мовчанням дружини, спохмурнів і почав сердито супитися.
– Але якщо мій повелитель становчо наказує... – непевно почала вона, згадуючи, що китаянка ще жодного разу не дала поганої поради.
– Так! – становчо мовив Батий, і Юлдуз одразу переконалася, як близько була біда. – Наказую! І хочу нарешті почути це від тебе!
– Що ж... Твоя воля – закон, Світоче моїх очей. Я розповідатиму, що бачила уві сні, а ти, Вічний і Розумний, спробуй знайти там те, чого прагне твоя душа...
– Ми слухаємо.
Саїн-хан був серйозним як ніколи і, ледь примружившсь, від чого очі його перетворилися на дві вузькі шпаринки, пильно вдивлявся в обличчя дружини, аби не прогавити жодного слова. А його залізні пальці з такою силою увіп’ялися в її руку, що жінка аж присіла від болю і злегка застогнала.
– Одну хвильку, повелителю, – знову обізвався Субудай-багатур. – Даруйте, що втручаюся у розмову між чоловіком і дружиною, але Юлдуз-хатун добре мовила: тлумачення снів – справа складна, і не зашкодило б покликати когось, хто на цьому розуміється.
Джихангір спершу невдоволено сіпнувся, але, визнавши слушність зауваження старого учителя, спитав:
– Кого маєш на увазі?
– Бекі...
Хан здивовано звів брови.
– Ворожбита? Цього пожирача падлини, який не зумів сьогодні стулити докупи і кількох слів? Хіба він ще живий?
– Живий, Повелителю... Я насмілився притримати його про всяк випадок. А кому, як не ворожбитові, тлумачити сни? До того ж, більше нікого не залишилося. Він останній... Решту ми відправили до пращурів.
– Безмозкі вівці, не варті й трави, що випасають, – зневажливо сплюнув хан. – Ну що ж, якщо доля виявилася прихильною до нього, і він ще живий, то нехай... Арапша!
Начальник тургаудів прожогом увірвався до намету, наполовину оголивши меча, але уздрівши, що ханові нічого не загрожує, сховав зброю й поклонився.
– Тягніть сюди Бекі! І миттю!
Воїн ще раз уклонився й задкуючи вискочив надвір.
– Розпочинай, Зірко, – погладив дружину по щоці Батий, – ми пильно тебе слухаємо...
– А шаман?
– Його вже волочать сюди, встигне...
Побачивши, що чоловік уже надто нетерпеливиться, Юлдуз не відважилася зволікати далі.
– Твоя воля священна, мій повелителю. Слухай же, який дивний сон наснився мені минулої ночі ...
Юлдуз легко провела долонею по очах, наче стирала з них доторк дня нинішнього і поверталася поглядом у події ночі, де панують лиш Духи та душі померлих пращурів.
– Бачила я, що спинився ти перед високою горою. І в тій горі чорніє велика печера. З неї віє злом і страхом, наче з житла кровожерних мангусів*... Перед печерою стоїть старезний сивий дід і тримає за вуздечку могутнього білого скакуна. Коня подібної краси мені ще не доводилося бачити. Збруя на ньому так і сяє, так і виблискує. А очі – як у Духа Смерті. На такого не те що сісти, а й дивитися лячно. Проте я звідкись відаю, що, осідлавши його, мій повелителю, ти станеш непереможним! Твоїй владі підкориться увесь світ, бо кінь цей – чарівний... І господар його стане у бою рівний богам! Далі я бачу, як ти переймаєш вуздечку з рук старого чаклуна, хочеш скочити у сідло... – і прокидаюся. Прокидаюся від голосного іржання. Мусук, моя кобила, іржала так заклично і тривожно, наче їй теж наснився той казковий жеребець...
– І це весь сон? – дещо розчаровано протягнув Саїн-хан. – Більше ти нічого не пам’ятаєш?