– Майже весь, повелителю... Пригадую лише, що ця дивна гора стоїть на місці злиття двох великих рік. Обидві такі широкі, що навіть берегів не видно. Бурхливі, повноводі... А хвилі їх зловісні та каламутні. Спершу я навіть було вирішила, що то потоки крові. Та, певно, це тільки ще одна загадка духа ночі, мій повелителю. Хіба ж бувають такі ріки насправді?
– Бекі тут? – роззирнувся хан навколо себе по наметі, бо саме в цю мить пригадав, що «товкмач снів» давно вже повинен бути десь неподалік.
Підіпханий сильною рукою, ворожбит вилетів із-за однієї зі складок намету і простягнувся долілиць.
– Ти чув весь сон Юлдуз-хатун, рабе?
– Чув, Повелителю...
– Тлумач!
Ворожбит, намагаючись надати більшої ваги своїм словам, зробив вигляд, що глибоко замислився. Хоча в душі вже давно вирішив, що вдруге не повторить своєї помилки і скаже ханові лише те, що той хоче почути. Навіть, якщо в тому не буде і слова правди.
– Білий жеребець, якого отхан-хатун бачила уві сні, так схожий на Сетера – коня духа війни, самого Сульде, що помилитися просто неможливо, о всемогутній Бату-хане... Звідси цілком слушно буде припустити, що старий, який підвів його тобі, – або дух Священого повелителя, або сам Тенгрі – прародитель усіх чінгісидів...
– Дзе-дзе, – задоволено прицмокнув Саїн-хан. – Якщо це так, то можеш розраховувати на мою милість. Що ще хочеш сказати?
– Ріки, які показалися у сні – це, певно, Ітіль і Єруслан. А переконує, Повелителю, мене в цьому побачена Юлдуз-хатун гора, яка справді міститься там, де Єруслан впадає в Ітіль.
-Атож, там є така гора! – захоплено вигукнув Субудай-багатур, якому завше до густу найбільше припадали ті пророцтва, котрі можна було перевірити. – Вона називається гора Урака-хана. Ти повинен пам’ятати, Бату, ми лише вчора розглядали її на картах, намальованих китайцями.
Саїн-хан ствердно кивнув головою.
– Що ще можеш додати?
– Ще? Так... У тій горі живе тисячолітній чаклун Газук... І він, мій Повелителю, зможе відкрити тобі таємниці майбутнього краще за всіх шаманів, що їх ти розпитував дотепер.
– Він такий могутній?
– Не в тім річ... – поволі відказав ворожбит, щоб не принизити себе в очах хана. – Газук тому могутніший за мене, що постійно живе поруч з богами тих земель, куди прямує твоє військо. А отже, йому значно легше буде домовитися з ними...
Така відповідь влаштовувала Саїн-хана. Бо те, що людськими долями в інших землях розпоряджаються чужі боги, вкладалося у його голові, як щось розумне і зрозуміле. Тому він намагався ніколи не гнівити їх. Та й звернеться до них не вагаючись, якщо це буде потрібно. Свої боги чи чужі – байдуже… однаково полюбляють дари. І чим щедріші упоминки, тим прихильнішими будуть вони до просителя. Ну, а джизхангір війська монгольського завжди знайде, чим задобрити усіх. Ебліс тому свідок...
– Отже, – нетерпляче перервав роздуми повелителя Субудай-багатур, – що тепер? Ми й далі нидітимемо тут, чи вирушаємо нарешті до Ітіль-ріки? – подібний тон став би причиною смерті кожного, хто насмілився б так звернутися до Батия, але Пораненому Барсові прощалося й не таке. Ще безсмертним Чингізом...
– Так, – твердо відказав джихангір, до якого відразу повернулась уся владність і суворість. – Ми вирушаємо! Наші коні відпочили достатньо для дороги. Час настав!
Промовивши це, Саїн-хан обвів поглядом усіх присутніх і побачив навколо лише усміхнені та щасливі обличчя.
Субудай-багатур, Поранений Барс, радів, що нарешті закінчиться це безконечне очікування, і він знову опиниться на своїй залізній колісниці попереду непереможної орди.
Юна дружина хана, Юлдуз-хатун, була щаслива вже тому, що послухала доброї поради і таки зуміла догодити своєму чоловікові. Тож їй дістанеться ще крихта його прихильності.
І Лахе, маленька китаянка мовчки приєднувалася до радості своєї пані. Все ж таки, добра пані – це половина щастя навіть для вільної прислуги. А для рабині – мрія решти життя...
А Бекі, старий віщун, радів, що ще якийсь час насолоджуватиметься сонцем і небом. Вдихатиме аромати трав і п’янкий запах кінського поту. Що горло його ще зволожиться кумисом, а губи відчують соковиту ніжність молодої баранини...
О жартівливі Боги... Яка іронія долі! Те, що невдовзі мало принести безконечну низку нещасть і горя багатьом народам, пролити ріки сліз і море крові, те, що тисячоліттями слов’яни згадуватимуть, як найбільший жах своєї історії, – спершу принесло радість і дрібку щастя аж п’ятьом людям.
Розділ шостий