Юлдуз. Зірка.
Запона шатра відхилилася, і вона увійшла досередини. Зодягнена у шовкову китайську одежу, розмальовану золотими драконами і пишними квітами лотосу, високу оксамитову шапочку, оздоблену бісером, усміхнена і весела, немов ранкове сонечко.
Побачивши свого чоловіка і повелителя зажуреним та стривоженим, молода жінка схилилася аж до килима, що устеляв шатро.
– Доброго ранку, мій коханий володарю... – привіталася дзвінко. – Дозволиш увійти рабі своїй? Мені сказали, що ти, о Радосте очей, хочеш бачити свою маленьку хатун?
– Заходь, Зірко, – лагідно відказав Батий, і обличчя його розпогодилося. – Примощуйся поруч. Вчора я обіцяв тобі показати половецького чаклуна. Страшного Газука... Того, що наснився тобі перед походом. Пригадуєш? Зараз Арапша приведе його сюди. Подивимося, чи й справді старий вартий тієї слави, що йде про нього між половцями. А заодно – поцікавлюся, де обіцяний кінь?
– Але ж то був лише сон...
– Сон моєї хурхе вартий більшого, ніж усе сказане цілою гурмою чужих ворожбитів.
Мовчазні раби поставили біля ніг хана низеньку лавчину, застелили її білосніжною шкірою молодого баранчика, а незамінна І Лахе допомогла господині всістися на ній. І тільки-но Юлдуз вмостилася зручно, притулившись щічкою до чоловікової ноги, як спершу почувся кінський тупіт, потім важкі кроки – і досередини увірвався засапаний Субудай-багатур.
Щоб виправдати свою, варту покарання, непоштивість до ханської оселі, старий воїн опустився на коліна і торкнувся чолом долівки.
– Куди ти так поспішаєш, учителю? – здивовано поцікавився в аталика Батий. – Трапилося щось?
– Вибач, Непереможний, – ще раз торкнувся чолом долівки Субудай-багатур, – боявся, що не встигну побачити чаклуна... Вирішив звечора оглянути військо, і трохи забарився... Думав, він уже тут... Пророкує...
– То ти такий цікавий до пророцтв? – усміхнувся хан. – Ніколи б не подумав, що в тілі славетного воїна, опори Потрясателя Всесвіту і мого учителя живе жіноча цікавість...
Субудай-багатур побуряковів, але змовчав. Хан забавлявся. Він не хотів образити старого воїна, просто за вдаваною насмішкуватістю намагався приховати власну нетерплячість і незрозумілу тривогу. Тож Одноокий Барс тільки ще раз уклонився.
– Добре, добре, – промовив Саїн-хан, до якого вже повернулося гарне самопочуття. – Сідай поруч з нами, учителю, думаю, чекати вже недовго... Зараз його приведуть. А поки що спробуй цього дивовижного шербету...
І справді, незабаром до їх вух долинув поквапливий цокіт копит кількох коней. По тім почулися звуки якогось шамотання, і двоє нукерів запровадили у шатро високого худорлявого чоловіка. На його поважний вік вказувало лише довге сиве, аж наче срібне, волосся, до якого дуже пасували не менша, до колін, густа вогненно-руда борода і вуса того ж золотистого кольору. Зате очі, на зморшкуватому темному обличчі, виблискували молодечим завзяттям і розумом. Тримався загадковий чаклун, як на свій тисячолітній вік, напрочуд ставно, а у розмаху широких плечей і досі вгадувалася велика фізична сила. Нукер штурхонув його у спину, одночасно підставивши ногу, і чаклун мимоволі простягнувся долілиць перед чобітьми монгольського хана.
Якийсь час усі присутні мовчки розглядали його
– Чи ти справді той, кого називають Газуком? – від імені хана запитав Субудай-багатур, а Юлдуз про всяк випадок щільніше притулилася до чоловікових ніг і обійняла їх руками.
Чаклун, що уже встиг підвестися, мовчки кивнув.
– Не мотай головою, наче коняка серед гедзів! – гримнув аталик. – Відповідай, коли до тебе, нікчемний хробаче, моїми устами звертається Покоритель світу!
Чаклун з усмішкою глянув на одноокого воїна, тоді перевів погляд на Саїн-хана і ввічливо відказав:
– Так, Повелителю, я саме той, кого називають Газуком.
Голос у нього був сильний і глибокий, що більше личив чоловікові у розквіті сил, аніж старезному дідуганові.