Хан плеснув у долоні, і раби, з острахом підсунули чаклунові велику в’язку чорних овечих шкір. Навпроти Батия й по інший бік вогню. Все-таки бодай якийсь захист від чарів. Адже всім відомо, що лиш найлютіші із джинів – іфріти можуть проходити крізь вогонь, але й вони бридяться курного полум’я.
– Подайте гостеві кумису, – додала від себе Юлдуз-хатун, помітивши, що старий раз по разу облизує перешерхлі уста. – Пролиту кров, певно, також треба відновити?..
– Дякую тобі, о Свіжий Подмуху Вітру В Спекотний Полудень, – щиро відказав чаклун. – Це й справді так...
Газук узяв до рук велику піалу і жадібно випив усе до краплини.
– Велике спасибі... – повторив, удячно прикладаючи долоню до серця. – Тепер я готовий служити тобі, Повелителю, наказуй.
«Що ж, – розважував тим часом Батий, – і безсмертний мусить визнавати силу монгольського війська. До того ж, недаремно він просив не відрубувати голови... Мусить бути причина! А якщо відрубати? І відразу спалити на попіл? А попіл розвіяти по вітру, або розпорошити над бурхливою водою? Тіло теж можна спалити... Хто зна, як тоді буде з воскресінням? Може, спробувати? Але тоді я знову не отримаю відповіді на свої питання... Ні, краще зачекаю. Зрештою, куди він подінеться? Накажу – і мої тургауди притягнуть цього безсмертного за кінським хвостом – хоч і в монгольські степи, хоч у Московію. Або й до Останнього Моря. Між іншим, якщо й справді волочити у таку далечінь, то воскресне те, що залишиться?..»
Від цих думок Саїн-хан відчув себе впевненіше і милостиво кивнув головою, а тоді промовив у вогонь:
– Ти так і не сказав, ким є насправді...
– Я все ще людина, повелителю, – спокійно відказав чаклун. – Старий факіх, що тисячоліття тому обміняв утіхи і насолоду плоті на безконечне вивчення мудрості, залишеної нам тими, хто жив віки і віки перед нами. Заховавшись від усього світу зі своїм учителем у безлюдну пущу, я вивчав різні науки і набирався розуму. То були благословенні часи. Я служив Сульде, і він щедро наділяв мене силою. Птахи і звірі, трави та дерева – усе підкорялося моїй волі. Хоч я був лише слугою у Богів, зате на землі не знайшлося б могутнішого за мене. Але – ніщо не вічне... Як виявилося, це стосується й Богів.
Бату-хан здивовано підвів голову.
– Так, Повелителю тумена туменів, – гірко зітхнув дивний старець. – Боги – теж минаються. Їхня сила вимірюється кількістю людей, які у них вірують.
Субудай-багатур недовірливо кахикнув.
– Невже людей так поменшало? Мій славетний дід, Потрясатель Світу, звісно, залишив по собі кривавий слід, але ж багато й залишилося. До того ж, хе-хе, наші воїни, як могли, впливали на плодючість підкорених народів...
– Хвала всемогутньому Сульде! – звів угору руки чаклун. – Жінки родять щедро і постійно. Народів у світі не забракло навіть після того, як ним кривавим потоптом пройшовся невмолимий Аттіла.
– Хто це? – скинувся Саїн-хан, суворо насуплюючи брови.
– Цей воїн водив свої війська цими степами, коли я був молодшим на кілька століть, – відказав Газук. – Але про нього трохи згодом. Спершу Боги... – Він перевів подих, наче зітхнув. – Так-от: літ із тисячу тому народився новий Бог. По різному його звали... Безіменний, Єдиний. Відмінний від інших тим, що власного сина дозволив убити людям, начебто на спокуту їхніх же гріхів. У чому тут сенс, я досі не збагнув. Але не про мене розмова. Решта богів з того спершу лише реготалися... А коли схаменулися – виявилось, що сила його стала більшою за їх усіх разом узятих. І хотіли б на старе повернути, та не владні уже були над світом.
– З людьми, які мають такого могутнього покровителя, краще не зачіпатися, – пробурмотів похмуро Субудай-багатур. – Тобі відомо, де живуть ці народи?
– Знаю, – кивнув головою Газук. – Але весь хосен у тім, що Єдиний не допомагає своїм послідовникам при житті. Він ні у що не втручається, а лише обіцяє, устами проповідників, нагородити за все сповна після смерті. У створеному ним же Раю. Тож ті, кого переконало його вчення, вмирають без спротиву, бо очікують вічного блаженства.
– І не бояться, що їх обдурюють? – аж підвівся Саїн-хан.
– Ті, хто щиро вірує, не бояться...
– Певно, хтось із тих, що заслуговують на їхню довіру, повернувся після смерті й підтвердив обіцянки? – припустив аталик.
– Як мені відомо – ні... – відказав Газук.
– Тоді я нічого не розумію, – здвигнув плечима Одноокий Барс. – Невже ще бувають такі дурні?