– Саме тому давні Боги й прогледіли Безіменного. Вони й на мить не припускали, що хтось купиться на його обіцянки.
Саїн-хан трохи помовчав, щось зважуючи в думках. А потім озвався тихо:
– Ні, я волію вмерти щасливим, аніж сподіватися щастя потім... Боги люблять жартувати. Спохопишся, а змінити уже нічого не здатен...
– Хвала Сульде! Він не помилився в тобі, о Найвідважніший воїне світу! – низько вклонився ханові Газук. – Адже я тут саме з його волі. І радий, що ми зможемо дійти згоди.
– Домовитися? – здивовано перепитав Саїн-хан. – Бог Війни хоче від мене якоїсь послуги?
– Ще б пак, – утрутився, хитро примруживши єдине зряче око, Субудай-багатур. – Згадай, о Світоче моїх очей, що казав цей раб. Сила богів у кількості тих, хто вірить у них. І саме тут ти можеш надати Сульде велику допомогу!
– Я не проповідник! – гордовито випростався юний джихангір. – Я – воїн!
– Так, Мунке-Сал, і не абиякий! – поквапився вступити у розмову чаклун, воліючи, аби Саїн-хан довідався про угоду саме від нього, а не від свого аталика, який схоже, про все здогадався. – І саме тому ти, як ніхто інший, можеш скоротити чисельність прихильників Єдиного. А давно відомо, що деколи вигідніше мати мало ворогів, аніж – багато друзів...
Джихангір пильно глянув на Газука і повільно кивнув головою. Таке він розумів.
– Правда, це мені підвладне та й не суперечить славі воїна... Хоча волію вбивати тих, хто здіймає супроти мене зброю, ніж тих, хто віддається на милість переможця. Навіщо псувати власне добро?
– Мудрі слова і достойні Повелителя світу, – знову вклонився Газук. – Рабів і не треба вбивати. Досить тих, що загинуть у битві. Тим більше, що коли твої воїни довідаються, хто підтримує їх у бою, то число прихильників Сульде зросте і без проповідей...
– Отже, – знову втрутився аталик, – наскільки я розумію, йдеться про угоду... Саїн-хан нищитиме прихильників Єдиного і туменами своїх воїнів збільшуватиме число тих, хто поклонятиметься колишнім богам, це зрозуміло. А що пропонує натомість джихангірові монгольського війська всемогутній Сульде?
Субудай-багатур був воїном, а тому все неймовірне, чарівне, хоча й очевидне, викликало у нього підсвідомий спротив. Він вірив степові, баскому скакунові, гострій криці у руці... Вірив у перемогу і сміявся, коли бачив жах у розширених зіницях ворога. А всі ці ворожбити, безсмертні чаклуни, старі та нові боги були йому незрозумілі й через те підозрілі. І коли б не непереборний потяг його учня до різних пророцтв, то Субудай-багатур уже давно наказав би перетопити їх усіх до одного, а багатства, видурені в інших легковірних, – розділив би поміж відданими воїнами. Та великий Батий хотів їх слухати, і доводилося терпіти.
Субудай-багатур потай зиркнув на юного джихангіра і тихенько зітхнув... Усе ж онукові далеко було до діда.
– Скажу... – обличчя чаклуна споважніло, погляд зробився порожній і темний, наче вода у глибочезній криниці. – Але спершу трохи пророцтв. Адже ви саме для цього мене кликали.
Газук звів руки вгору і мовив упевнено і становчо:
– Могутній і непереможний Саїн-хан підкорить усі народи, на які впаде погляд його очей. Слава зрівняється зі славою Чінгіз-хана, а ім’я – віками з жахом і шаною згадуватимуть ті, чиї батьки загинуть під мечами монгольських воїнів, і їхні наречені та сестри народять чорноволосих, вилицюватих смуглявих байстрюків. Зачатих на втіху переможців.
– То, виходить, мені підкориться увесь світ? – ледь тамуючи збудження, мовив Саїн-хан і кинув швидкий погляд на свого учителя, наче запрошуючи його радіти разом. – І я зможу напоїти свого скакуна водою з Останнього моря? Зумію сповнити мрію діда?
– Це так, Вістря меча непереможних воїнів, – поволі відказав чаклун. – Військо твоє роками посуватиметься на захід, і не знайдеться сили, яка зможе протистояти йому. Що ж до всього світу, то він надто великий... Але кінь твій з Останнього моря таки нап’ється.
– Ці слова приємно чути, – озвався по недовгій мовчанці юний хан. – Адже, – він трохи зам’явся, – ти зумів переконати нас, що заслуговуєш на довіру... Дякую! Тепер жодні сумніви не тривожитимуть мою душу. І якщо маєш іще щось додати, кажи... Я слухаю.
Газук шанобливо вклонився і, не підводячи очей, промовив:
– Я буду щасливий, якщо ти зволиш прийняти одну пораду, повелителю...
– Пораду? – трохи здивувався Саїн-хан. – Я вислухаю її. І, обіцяю, якщо вона буде не гіршою за почуте раніше – то обов’язково скористаюся...
Газук перевів важкий погляд на Юлдуз-хатун, і та мимоволі жалібно пискнула.