Субудай-багатур приголомшено мовчав і лише ніяково переглядався з Саїн-ханом, не знаючи, вірити почутому, чи ні. А коли, нарешті, обидва обернулися до Газука, то побачили, що після старого чаклуна і місце холодне.
– Де ж він? Аталик! Юлдуз! – вигукнув уражений джихангір. – Куди подівся чаклун?!
Але молода жінка так само здивовано дивилася на порожню купу шкур перед вогнищем.
– Арапша!!!
Охоронець увірвався до намету з оголеним мечем, але зупинився, як укопаний, стривожено і нічого не розуміючи поглядав на хана.
– Де старий!
Але Арапша лиш очима кліпав.
– Ти що – відходив від намету?!
– Ні, повелителю. – пополотнів той. – Як можна?
Саїн-хан замислився.
– І з намету ніхто не виходив?
– Лише біла сова вилітала... Треба було підстрелити? Я спершу хотів, але ж як без наказу?
Хан кивнув головою.
– Що ж... Певно, він усе сказав, що веліли Боги... Осідлати Смерть?! Страшно... Але чи може бути більша честь для воїна?! – А тоді додав, звертаючись до Субудай-багатура: – Ось що, вчителю, здається мені, що таки настав час вирушати далі? Підіймай тумени. Світ зачекався на мене! І там... – джихангір непевно гмикнув, – ну, залиште припасів для шаманів Хоходой-Моргона чи що...
– Слухаюсь і скоряюся, – схопився на ноги старий воїн.
– От і ворушися. Запрягай свою залізну колісницю... Землі урусів розпростерті перед нами, мов незаймані красуні, що вже доспіли за час, який минув од походу мого діда. Хвала Богам! Клянуся, я вгамую їх жагу гарячою кров’ю! Аби не захлинулися...
Розділ сьомий
Впору скошене та не пересушене сіно з лісових трав було пишним, як і коси жінки, що лежала на ньому. А пахло – аж думки в голові плуталися, наче від міцного меду. Й у крові починав нуртувати такий шал, що цілої зимової ночі виявилося надто мало, аби повністю пригасити його. Ніжні руки красуні давно безсило розметалися, мов перебиті пташині крила. Зелені очі заволокло хмільним туманом. Але Найда не вгавав з любощами. Наче здогадувався, що все це даровано йому востаннє. Доки Руженка не заблагала милосердя...
Він якийсь час ще намагався розворушити подругу, але, не відчуваючи заохочення, розчаровано зітхнув і зісунувся на бік. Провів вдячно долонею по її оксамитово-теплому, ще піддатливому, але вже безвольному тілі, і дбайливо прикрив кожухом. Ніч видалася морозяною, тож холод дошкуляв навіть тут, у глибині оборогу. Особливо тепер, коли вони розімкнули палкі обійми, й жар пестощів пригас остаточно. Потім солодко потягнувся, до хрускоту в кістках, зручно примостився під м’яким боком коханки і спробував задрімати. А там і заснув.
Так міцно, що не почув, як тріснув хмиз під важким чоботом. І прокинувся лише тоді, коли знадвору хтось розлючено загукав:
– Вилазь, голубко! Покажися з гніздечка! Довго шнурочок вився, а все ж кінчик вистромився!.. Більше не оближеться вам! Вилазь! Хвойдо!! Висунься на люди!
– Ой, матінко! – схопилася Руженка, спросоння не розуміючи доладу, про що йдеться і де вона сама. Сниться їй усе це, чи відбувається насправді? І метушливо заходилася прошопортувати у сіні шпарку. Потім припала до неї оком і цього разу зойкнула вже свідомо. І не так перелякано, як роздратовано:
– Не досить того, що сам приперся, ще й усіх братів своїх недоумкуватих приволік. Йолоп вихолощений... Міг би тоді уже все Підгороддя скликати.
Найда тихенько присвиснув.
Отже, Юхим Непийвода таки вистежив свою зрадливу дружину... І його – разом з нею. Що ж, цього рано чи пізно треба було сподіватися. Злодій і кара – нерозлучна пара... Саме так здавна кажуть галичани. Хоча, це ще як подивитися: хто кого й у кого вкрав першим. Може, Найда лише відікрав те, що йому належалося по праву?
Намагаючись не здіймати зайвого шурхоту, парубок став квапливо зодягатися. Вийти до розлюченого чоловіка все одно доведеться, то краще приготуватися до тієї зустрічі як слід. І бути, бодай у штанах.